Блог Александра Бурлаки

Цікаве відкриття зробили вчені із Субміліметрової обсерваторії Каліфорнійського технологічного інституту. За допомогою 10-метрового телескопу на Гаваях та спектрометру вони дослідили спектр квазару APM 08239+5255, що віддалений від нас на 12 мільярдів світлових років і виявили, що він оточений хмарою із води. При цьому ця хмара має масу, що у 140 трильйонів раз перевищує її запаси на Землі.

Це не тільки 20 000 світових океанів, що припадає на одного мешканця нашої планети. Це іще маса 300 мільйонів таких планет, як Земля або 100 таких зірок як Сонце. При цьому ця величезна кількість води настільки розпорошена у просторі, що її щільність у 300 трильйонів раз менша, ніж у повітря у нашій кімнаті.

Але у даному випадку інтерес становить не тільки розмір, але і вік знахідки. Ми спостерігаємо цей квазар лише через 1,7 мільярда років після виникнення Всесвіту. А у складі води присутній атом оксигену, який може утворюватися тільки у надрах зірок. Тобто зірки першого покоління (а вважається, що квазар є ядром активної галактики) вже встигли до цього часу не тільки виникнути, але й виробити таку кількість оксигену та викинути його у космічний простір, де він і був захоплений гравітацією надмасивної чорної діри, якою є квазар. Це взагалі наводить на думку про те, що принаймні води у Всесвіті просто неймовірно багато.

Заява "Україна - космічна держава" звучить гордо і коли починають перелічувати космічні досягнення України, то здається, що у нас дійсно є непогані перспективи. Однак, якщо розібратися у тому, чим же насправді володіє Україна, о усе виглядає значно гірше.

Основа української космічної програми - "Південмаш", який усіх запевняє, що виготовляє сучасні і при цьому недорогі ракети. Давайте подивимося, які ж ракетоносії ми нібито запускаємо. Наймасовіша "українська" ракета-носій - "Дніпро". Пишу "українська" у лапках, бо насправді це російські балістичні ракети, які Росія замість того, щоб просто розпилювати відправляла на "Південмаш", де їх "доопрацьовували напильником" і відправляли на Байконур. Усього здійснено 22 запуски, але зараз усі контакти із Росією у цій сфері перервано і Україна просто не має змоги щось робити за цією програмою. Скоріше росіяни самі знайдуть спосіб ці ракети переобладнувати...

Дивлюсь я на ось цю картинку і розумію, наскільки ж ми мало насправді знаємо про екзопланети і наскільки ж твердження скептиків, що Земля одна така неповторна хибні. Ось дивіться, нібито усе погано і за 20 років відкриттів планет поза нашою зоряною системою ми знайшли тільки 31 що приблизно підходять нам і за масою і за освітлюваністю своєю зіркою.

Але Є Одне Але! Подивіться уважно: на відстані до 40 світлових років знайдено 9 таких планет, а на відстані від 40 до 120 світлових років - тільки 5, причому вони явно більші в середньому за ті, що є поруч із нами. Що у цьому такого? А те, що кількість зірок, які знаходяться від нас на певній відстані пропорційна не цій величині, а її кубу. Тобто, якщо ми не живемо у якійсь особливо багатій на землеподібні планети області космосу, їх має бути не 5, а принаймні 500-600, а може і більше. Тобто ми вже на таких невеликих відстанях спостерігаємо зараз менше 1% потенційно придатних до життя планет через недостатню якість наших засобів спостереження. Що вже казати про більші відстані у сотні світлових років - там ми спостерігаємо лише випадкові одиниці із тисяч та мільйонів, умови для спостереження яких виявилися неймовірно вдалими.

Більше того, усі наведені планети мають розмір більльше земного. Де планети розміром із Марс? Скоріш за все ми їх просто не бачимо взагалі. Наша здатність помічати об'єкти також залежить від їхнього розміру нелінійно. Тож ті 1956 планет та 4175 надійних кандидатів у них, про які ми знаємо на сьогоднішній день - це лише краплина у нескінченному океані інших світів.

Кожного разу, як люди не просто запускають у космос автоматичну станцію, а виводять її на орбіту навколо певного небесного тіла ми отримуємо унікальну можливість, про яку мало хто згадує. Коли апарат не просто пролітає повз якийсь супутник, планету чи астероїд, а починає послідовно знімати його із різних боків на основі тих знімків можна створити карту нового світу зі своїми западинами, горами, каньонами і так далі. У цьому плані дуже шкода, що автоматична станція "Нові горизонти" так швидко пронеслася повз Плутон та Харон і не змогла відзняти усю їхню поверхню.

А ось автоматичній станції "DAWN", що зараз знаходиться на орбіті карликової планети Церери пощастило більше. Вона досить тривалий час обертається навколо цього найбільшого об'єкту поясу астероїдів і постійно знімає його поверхню. І ось вчені із NASA на основі тих знімків побудували таку ось карту.

Не зважаючи на те, що Церера - досить невелике тіло, на ній було знайдено досить незвичайні деталі рельєфу, наприклад було помічено кратери неправильної форми, що може вказувати на геологічні процеси, що досить активно відбуваються на цій карликовій планеті. Також серед цікавого варто відмітити, що один із кратерів було названо Жажа на честь абхазької богині врожаю. Та й узагалі назви об'єктів на поверхні Церери тяжіють до імен божеств різних народів, що пов'язані із землеробством. Наприклад великий кратер, де спостерігаються загадкові білі плями зветься Окатор на честь римського бога-орача.

Для тих, хто не знає: місія "Нових горизонтів" іще не завершена. Саме зараз станція має здійснювати маневри, для того, щоб у січні 2019 досягти астероїда 2014 MU69, розміром у 45 кілометрів, що обертається по майже круговій орбіті на відстані у 44 астрономічних одиниці від Сонця. На що буде схожим цей астероїд (крига скоріш за все, але там може бути і камінь) важко уявити. Об'єкти Поясу Койпера раніше ніколи не досліджувалися міжпланетними станціями. У 2019 році 2014MU69 стане найвіддаленішим об'єктом, дослідженим АМС. Взагалі Плутон віддаляється у перегелії навіть далі, ніж цей астероїд, але зараз він знаходиться значно ближче за нього до нас.

Ну і варто нагадати, що насьогоднішній день НГ предали на Землю тільки 10% інформації, зібраної підчас прольоту Плутона, тож до 2019 року сумувати не доведеться.

Новину мабуть чули вже усі. Вона цікава сама по собі, але реакція на неї громадськості іще цікавіша. Справа у тому, що багато хто після прес-конференції одразу зробив заяви у стилі "ну і що?". Хтось каже, що "ми і так знали, що там є вода", а хтось взагалі закликає НАСА не пудрити людям мізки аж поки вони не знайдуть маленьких зелених чоловічків. Особисто у мене масовість таких заяв викликає бажання зробити єхидний коментар щодо популяризації науки: ви пропонуєте серед ОЦИХ науку популяризувати?

Давайте я все ж спробую розповісти, що такого важливого у цій новині. Ті хто каже "ми давно знали" ніколи не стикалися із людьми, як доводять, що ніякого життя на Марсі існувати не може у принципі, це абсолютно мертва та нецікава каменюка. Або із прихильниками теорії "унікальної Землі", які переконують, що ніде, ось зовсім ніде у Всесвіті крім нашої планети немає місця, де може існувати життя у принципі. Цих людей постійно доводилося переконувати, що знахідки води на Марсі - це не випадковість, що це не кілька сантиметрів льоду, що випадково збереглися у деяких місцях, що той лід не лежить мертвим грузом кілька сот мільйонів років. А ще постійно обговорювалося питання, чи може вода у рідкій формі існувати на поверхні Марса взагалі. Справа у тому, що на Марсі такий низький атмосферний тиск, що чиста вода, як і на Землі, стає рідкою при 0 градусів за Цельсієм, а вже при 10 градусах переходить у газоподібний стан. А у деяких високогірних районах вона взагалі минає рідкий стан, переходячи із твердого одразу у газоподібний.

Але штучні супутники Марса давно вже неодногазово реєстрували на його поверхні темні полоси, що з'являються у певні пори року і зникають у інші. І вже давно виникала підозра, що ці полоси - то сліди рідкої води. Але "марсоскептики" кожного разу тикали пальцем у те, що воно ніяк не підтверджено.

І ось вчені узяли, та й направили спектрограф на борту одного із супутникв на таку темну полосу. І знайшли там сліди перхлоридів. Ці сполуки мало того, що утворюються саме за умов рідкої води, так вона іще, за їх наявності, може залишатися рідкою аж до -70 за Цельсієм. Тож виявляється, що ці полоси - це дійсно потоки рідкої води, що у деякі пори року течуть Марсом. Причому потоки ці не такі і маленькі - кілька сотень метрів завдовжки та до 5 метрів завширшки, то ж виявляється, що вода на Марсі - не така вже й випадкова річ і можна робити нові припущення, про які "марсоскептики" знову будуть кричати "ценепідтверджено" і "ваша зацікавленість дослідженням космосу - не більше як нова релігія". І я навіть знаю, де буде проходити новий фронт. Нас будуть переконувати, що життя у розчинах пергідратів неможливе. І доведеться чекати нових "сенсацій, про які усе і так було відомо"...

Як відомо, коли вчені повідомляють нам про результати своєї роботи, то ці результати є їхньою інтерпретацією певних експериментів, спостережень чи розрахунків. При цьому ці інтерпретації можуть бути менш чи більш спірними. І для науковців це нормально. Вони сприймають як належне, що вони не встановлюють істину, а просто будують моделі тих чи інших явищ.

Однак для журналістів такий підхід залишається незрозумілим, особливо у такій специфічній галузі, як пошук інших планет. Ось і тепер читаю заголовок статті "Астрономи-аматори виявили групу комет біля далекої зірки". Що собі уявляє пересічний читач, що незнайомий із методиками достідження екзопланет? Що астрономи, причому які просто вийшли із телескопом до себе на подвір'я, дійсно щось там побачили із хвостом. А ось я, приблизно уявляючи собі, як усе це відбувається одразу засумнівався у об'єктивності заголовку і поліз читати.

Що ж було насправді? Орбітальний телескоп "Кеплер" за роки своєї праці на орбіті назбирав купу інформації про яскравість зірок у цей час. Не зважаючи на те, що спостерігав він тільки невеличкий шматочок неба, інформації цієї було так багато, що до її обробки підключили аматорів. І ось одна із груп аматорів помітила, що зірка KIC 8462852 якось дивно змінювала свою яскравість. Двічі вона ставала менш яскравою 2009 року, один тиждень вона була тьмянішою у 2011 році, а у 2013 цей період тривав аж три місяці.

Аматори зробили із цим даних правильний висновок: що вони самі нічого у цій дивній ситуації не розуміють і звернулися до вчених. І ось ті вже припустили, що то кілька комет руйнуються на орбіті зірки і хмара пилу, яку вони утворюють. Ну а далі вже журналісти зробили свою чорну справу.

Особисто у мене до цього припущення виникає одразу декілька питань. Перше - що це за комети такі, що літають групами. Друге - що це за хмара така від них, що здатна затьмарити зірку на 50% важчу за Сонце і яка знаходиться на відстані десятків і сотень світлових років від нас? Ну і найголовніше. Дивна така виходить хмара, що не розпорошується по всій орбіті комет, а рухається разом із ними.

Але якщо це не комети, то що? Результати ж спостережень залишаються. І їх треба якось інтерпретувати.

До кінця 16 століття ватажки українських козаків майже не вступали із польською владою у пряме протистояння. Щоправда рік від року роль козацтва у обороні тоді вже єдиної держави Речі Посполитої увесь час зменшувалася і кількість шляхти серед козаків почала знижуватися. На козаків почали тиснути і тим, у свою чергу, це дуже не подобалося.