![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
a_burlakaДо кінця 16 століття ватажки українських козаків майже не вступали із польською владою у пряме протистояння. Щоправда рік від року роль козацтва у обороні тоді вже єдиної держави Речі Посполитої увесь час зменшувалася і кількість шляхти серед козаків почала знижуватися. На козаків почали тиснути і тим, у свою чергу, це дуже не подобалося.
Вогонь повстання запалила одна єдина людина, Криштоф Косинський. Той Косинський був справжнім сином своєї трохи дивної держави. Батько Православний, Мати - католичка, сам Криштоф був одружений на дочці козацького гетьмана Марухні Ружинській. Але більшу частину життя Косинського дружина була єдиним, що нагадувало йому про козаків. Жив собі у своєму маєтку, служив князям Острозьким, аж раптом у нього той маєток відібрали. І довелося Косинському, якому вже виповнилося 40 років податися до реєстрових козаків. Щоправда там він дуже швидко вибився спочатку у сотники, а усього за 4 роки став полковником. А полковнику реєстрових козаків у той час король автоматично дарував землі та маєтки. Але пожити у своє задоволення Косинському знову не вийшло. У нього розпочався майновий конфлікт із Янушем Острозьким, у якого виявилися не тільки папери на ті ж самі маєтки, але і війська, щоб їх зайняти. Однак на цей раз війська були і у самого Косинського. Тож він напав на білу церкву, пограбував маєток Острозького і викрав папери. Розуміючи, що сил тягатися із князівською дружиною у нього немає, він гучно крикнув "наших б'ють", а козакам різної ступені визнаності королівською владою та селянам тільки того і треба було. 1592 року панські маєтки запалали по усій Україні. Деякий час король вважав цей конфлікт особистою справою Острозького та Косинського, але на початку 1593 року коли Косинський був вже на Волині таки наказав збирати лицарське військо. Що характерно, запорізьці увесь цей час тримали нейтралітет. Ну а 1593 році повстанці зазнали від лицарського війська нищівної поразки біля села П'ятка. Що характерно, саджати на палю "холопів" та "схизматиків" ніхто не поспішав. Косинський просто склав як і належить лицарю присягу із усіма ритуалами та підписанням усіх паперів і на тому сторони розійшлися. Але вже за два місяці Косинський знову спробував напасти на Острозьких, але у першій же сутичці був убитий. На тому повстання і закінчилося.
А наступний "лідер народного повстання" у цей час семе служив у тих військах, що "повстання Косинського" придушували. Був він також дрібним шляхтичем і служив князям Острозьким (дослужився до сотника) і особливою повагою у запорозців ніколи не користувався. Після поразки Косинського він встиг ще рік повоювати у Молдавії, а по поверненні звідти його щось перемкнуло і він вирішив піти у повстанці. Особисто він у цілком офіційному листі свій вчинок пояснював помстою князю Калиновському за убитого батька. Оскільки козаки його не любили, набирав Наливайко собі людей серед тих, хто і козаком не вважався. І треба сказати, що його дії достатньо сильно відрізнялися від дій Косинського. Якщо той намагався палити перш за все маєтки Острозьких, то Наливайко грабував усіх, при цьому для нього було звичайною справою спочатку узяти викуп, а потім таки пограбувати тих міщан, які йому того викупа сплатили.
Що характерно, хоча сам Наливайко гетьманом аж ніяк не був, у цій історії таки приймають участь аж два козацьких гетьмани. Перший, Кирик Ружинський, як і треба козацькому гетьману був князем і до того ж за деякими відомостями братом дружини Криштофа Косинського. За іншими відомостями він був їй біль далеким родичем. Другий гетьман - Григорій Лобода не був шляхтичем, але і міщанином теж не був, походячи із роду козацької старшини, що вже тоді почала складатися. Ружинський керував загоном, що ішов знищити війська Наливайка і у цьому йому обіцяв свою допомогу посланець Лободи Матвій Шаула. Однак у вирішальний момент він перекинувся на бік Наливайка, а загін Ружинського був розбитий. Що ж до Лободи, то він більше року вичікував, не наважуючись підтримати Наливайка. І лише взимку 1596, чи то дійсно виступаючи проти унії, чи із якихось іще причин він виступив на допомогу Наливайку саме вчасно, щоб допомогти йому відбитися від великого польського війська. Але сили були нерівними і повстанцям довелося тікати. Табір їх був оточений і почалася облога. Під час обологи шпигуни спровокували конфлікт між Наливайком та Лободою і останній був убитий через звинувачення у зраді. Але зрада була у зовсім іншому місці. Представники старшини схопили своїх власних лідерів і видали їх коронному гетьману Жолкевському, намагаючись уникнути розплати, але королівські війська все одно вирізали їх усіх. Можливо згадали як сам Наливайко "брав викуп" із міщан. Головним підсумком цих повстань стало те, що стосунки між королівським двором та козаками , до того мирні стали дуже і дуже напруженими.
Наливайко було страчено, а життя на Запоріжжі продовжувалося. І знову поряд із іменами Самійла Кішки, Гната Василевича та Тихона Байбузи (усі зі шляхти) імена Кшиштофа Нечковського, Яна Оришовського і навіть Флоріана Гедройця. Так, козацькі ватажки - вони були такі. Існували і більш екзотичні варіанти типу того ж Тараса Трясила, який взагалі був татарином на ім'я Хасан, але перейшов у православ'я і став запорозьким ватажком.
Але то вже було пізніше. А у 1614 році козацьким гетьманом стає іще один представник дрібної шляхти Петро Конашевич більше відомий під своїм запорозьким прізвищем Сагайдачний. Ось про цього гетьмана вже можна сказати, що він пройшов шлях від майже простого козака до гетьмана довжиною майже 20 років. Перш, ніж стати гетьманом Сагайдачний встиг повоювати у Молдавії, у Естонії (її сам захопила Річ Посполита і там дуже потрібні були козаки), здійснив кілька походів на міста Чорноморського узбережжя. Першим його здобутком на чорному морі як гетьмана вважають здобуття Кафи, яке супроводжувалося розгромом турецького флоту. А 1617 року за наказом (та за фінансової підтимки) сейму він вирушає на Москву. Втім цей похід виявляється невдалим. Козаки хочуть іти на богаті міста Кримського ханства, але Речі Посполитій війна на півдні потрібна в останню чергу. На Запоріжжі починається заколот в результаті якого гетьманом проголошують такого собі Дмитра Барабаша, що одразу заходився готувати похід на південь. Похід зазнав нищівної поразки, а на територію Речі Посполитої вдерлися турецькі війська. Поякам довелося їм пообіцяти, що козаки із Дніпра більше не вийдуть. Саме таку умов вони згодом поставили Барабашу. Втім вона викликала незадоволення і місце Барабаша знову зайняв Скоропадський. Він продовжував хитру міжнародну політику. Одночасно обіцяв грузинському кнізю захист його торгових суден на Чорному морі і формує із Персидським шахом антитурецький союз, залучає до цієї коаліці кілька європейських держав. Сам же продовжує дивитися у бік Москви. 1618 року він таки доходить до неї зі своїм військом і ледь не спалює, але завдати московитам остаточної поразки не вдається і війна закінчується підписанням миру. Щоб зрозуміти, що за людиною був Сагайдачний треба сказати, що вже 1620 року він посилає Москві пропозицію співпрацювати як і раніше. І що цікаво, послам не відтяли одразу голови а навпаки, прийняли дуже привітно, хоча війна із Кримським ханством царю тоді була не потрібна, тож угоду не було укладено. Однак у Москві саме перебував константинопольський патріарх і тому було докладено значних дипломатичних зусиль, щоб він відновив Київську митрополію. Із польським королем теж усе було узгоджено. Після московського походу Скоропадський ходив у фаворитах, тож видавив собі купу привілеїв.
Тим часом у Сагайдачного були свої проблеми. Він здійснив успішний похід на Перекоп сушею, але козаки хотіли іти морем і знову позбавили його влади, на цей раз обравши гетьманом Якова Бородавку. На цей раз Сагайдачний намагався повернути собі владу блискавично, але поверную її тільки формально. А потім Річ Посполита через чергового авантюриста (у порядку виключення він до Січі не мав жодного стосунку) була втягнута у нову війну із Туреччиною і зазнала нищівної поразки під Цецьорою. Скоропадський поспішив на допомогу королю під Хотин. Річ Посполита до війни була не готова. Разом із козаками сагайдачного (яких було навіть більше, ніж коронних військ) сили її складали трохи більше 70 тисяч. Тоді як у турків було до 300 тисяч війська. Взагалі Хотинська битва була найбільшою битвою на території України аж до 20 століття. Бої почалися 1 вересня і тривали кілька тижнів. 11 вересня Бородавку було остаточно зкинуто і козаків знову очолив Сагайдачний. Саме на його козаків ляг основний тягар боїв. Так тільки 27 вересня турецькі війська 9 (!) разів атакували козаків, застосовуючи для цього і гармати, що били прямою наводкою. Але козакам вдалося відбити усі атаки і до того ж покласти значну частину ворожого війська. Вже за два дні турки зголосилися на перемовини. Їхні плани завоювання Європи були зупинені, а Річ Посполита майже чудом була врятована. До Києва Скоропадський повернувся у супроводі королівського лікаря та у королівській кареті. Здоров'я його було підрване і за кілька років він помер.
Після смері Сагайдачного було іще кілька цікавих гетьманів, зокрема Михайло Дорошенко, але в цілому запорізьке козацтво почало занепадати, усе менше виступаючи проти татар, і усе більше - проти польського уряду. Останнім значним гетьманом тих часів був Іван Сулима, також шляхтич. Взагалі різні відомості про цього козака суперечать одна одній. Розказують, що він був 15 років на турецьких галерах, звідки щасливо утік і потім іще 15 років очолював походи. Але тоді невідомо, як він міг бути учасником походу Сагайдачного на Кафу, який саме відбувався під час його ймовірного полону та кількох інших походів. Крім того, існують відомості, що іще у другому десятилітті 17 століття він служив кількком заможним землевласникам і взагалі виникає підозра, що мова іде про кількох різних людей. Точно відомо одне: цей гетьман здійснив кілька успішних походів проти турків а потім несподівано напав на польську фортецю Кодак та знищив її гарнізон, що дало початок остаточному винищенню козаків поляками. Сулиму стратили у 1635 році. Наступні 11 років гетьмани змінювалися ледь не кожен рік, а саме запорізьке військо вимушене було ховатися у причорноморських степах. Останній гетьман Максим Гулак взагалі воював проти персів на Закавказзі за дорученням турецької влади. А з 1646 року гетьманів на запоріжжі взагалі не обирали, поки наприкінці 1647 року на січі не з'явився ображений на сусіда чигринський староста і розпочалася та історія козацтва, яку ми усі знаємо. Зовсім інша історія
