
Ви знаєте, головне, що можу сказати з приводу цього фільму: минарешті маємо в українському кіно картинку, від якої не хочеться померти від сорому. Більше того, нею можна пишатися: бо візуально таке у Росії знімають дуже рідко, та й голівуд далеко не завжди дотягує.
Інша справа - сюжет. Я не спеціаліст із цього приводу, але як я собі це уявляю, сюжет просто не за каноном подається. І усе було б нічого, якби він не був розрахований на час у 3-4 рази більший, ніж ті дві години, що фільм іде у кінотеатрі. Тому досить вдалий, як на мене, сюжет виглядає набором яскравих картинок. Лінія ОГПУшника та Ольги, яка могла б бути прикрасою цієї історії взагалі виглядає так, що, може, краще б її і не було. Аналогічно із лінією Орисі та Івана. Якщо не дивитися дуже уважно, то і протистояння Івана та Володимира також виїжджає на роялі з кущів. Взагалі цей фільм - яскравий приклад того, що набір яскравих сцен - це ще далеко не сюжет. Однак знову ж таки: це тому, що із історії було викинуто взагалі усе крім цих яскравих і сильних сцен.
Однак я ж кажу - назвати сюжет слабким у мене язик не повертається. Він просто не дотягує до картинки. У фільму є інша вада. Він розрахований на українське культурне середовище. Так, у фільмі багато пафосу, однак Санін вміє подавати його таким чином, щоб від нього не нудило. Однак людина, для якої Україна - це десь незрозуміло де, більшу частину того пафосу, що українця пронизує до кісток просто не зрозуміє. Бо режисер практично ніколи не пояснює ні прямо, ні художніми засобами, що ж він нам показує і чим той, чи інший факт такий визначальний. Не беруся сказати напевно, але гіпотетичним західним глядачам із всієї специфіки фільму найзрозумілішими будуть саме злі чекісти, і історія з листом. Це - досить зрозумілий сюжет. Доречі, окрема вдача, що тут чекісти показані хоч і покидьками, але живими людьми, які тільки хочуть виглядати бездушним механізмом підкорення, але не є ним.
А ось що там такого у тому листі з фільму, не знаючи контекст, зрозуміти важко. Я розумію, що Санін не хотів нагнітати чорнуху, але зовсім вже ховати пояснення, що ж стоїть за тими "продразвьорсткамі" та "чорними дошками" мабуть не варто було. Слова "Голодомор" у фільмі немає. Герої ж фільму, по суті знаходяться всередині рукотворного апокаліпсису, але цього майже не відчувається.
Без потрібного культурного багажу легко можна прогледіти основну фішку фільму. Санін же зняв кіно про український дух. Про українську епічність. Але посоромився цю епічність прямо показати. Мені підчас перегляду чомусь хотілося порівняти цей фільм із "Останнім самураєм". Тільки у останньому самураї той самурайський дух показаний крупним планом і в усіх ракурсах, а у Саніна козацький дух без підручника з історії України не впіймаєш. Бо як пов'язані ті kossacks про яких розповідає Пітеру Іван, дивні молодики у шинелях, яких розстрілюють, сліпі волоцюги із бандурами, які про козаків співають і до чого тут дії ОГПУ просто неможливо. Звідси неможливо пояснити, що американський хлопчик із бандурою, який щойно утік з місця страти купи співочих волоцюг - це те ж саме, що і американський офіцер, що приніс самурайського меча імператору Мейдзі.
Найцікавіше зі сценою розстрілу. Тут, мабуть, і більшість росіян зрозуміє тільки половину того, що вкладено в цю сцену. Бо для них Іван - це просто петлюрівський чи білогвардійський офіцер з трагічною долею, який хоче помститися комісарам. А українці одразу впізнають, що саме їм показують.
Взагалі фільм зроблений дуже добре. Просто Олесь Санін, схоже, вирішив догодити усім: і патріотам, і пересічному українському глядачеві, і естетам, і західним критикам і західним глядачам. Із зрозумілим результатом.