![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
a_burlaka Чомусь українські патріоти так багато говорять про спадщину давніх часів, про князів, козаків та УПА, але ніхто з них і словом добрим не обмовиться про Радянський Союз і те, яку роль він відіграє у створенні сучасної України. Нічого позитивного, зазвичай, не говориться. "Тюрма народів. Геноцид українців. Людожерський режим".
Але ж ми не можемо просто так узяти і вичеркнути 70 років історії України з нашої свідомості. Причому дуже близькі до нас 70 років. І коли згадують про те, що було у нашому минулому, весь час забувають. Що українці не тільки співали колядки, молилися у церквах та воювали з турками та НКВСниками. Що значно в більшій мірі вони ходили на першотравневі демонстрації, носили комсомольські значки та запускали людей у космос. І ці образи до сучасної України значно ближчі ніж повністю вже казкові козак Мамай та гайдамаки. Бо народна пам'ять досить коротка, але те, що пам'ятає то пам'ятає міцно. Зараз Україна фактично веде війну з власною пам'ятью. Вона пам'ятає горілку по 2.75 і час, коли по телевізору не було реклами, а ось запорізьку січ не пам'ятає і Галицько-Волинське князівство теж. І воювати з цим не тільки безперспективно, але й просто небезпечно. Бо коли ми говоримо, що у Радянському Союзі усе було погано, мо говоримо кільком поколінням українців - що вони лайно. Бо вони жили у ті часи. І були щасливі, хоча б тому, що були тоді молоді. Так, це не дає ім право говорити, що лайном є ті, хто живуть зараз, але необхідно шукати компроміси і зв'язки між новою реальністю і минулим, з якого вона виросла. Так, це минуле таке страшне, що не хочеться і дивитись. Але воно наше. І саме тому, Україна, перш за все, має бути правонаступницею Радянського Союзу, його культури та історії. Так, ми маємо виправляти усе те негативне, що прийшло до нашого життя з Радянського Союзу і тим більше ми не маємо права мовчати про злочини тих часів. Просто треба перестати брехати собі. І не міняти одну красиву брехню на іншу, а говорити, нарешті, правду...
Але ж ми не можемо просто так узяти і вичеркнути 70 років історії України з нашої свідомості. Причому дуже близькі до нас 70 років. І коли згадують про те, що було у нашому минулому, весь час забувають. Що українці не тільки співали колядки, молилися у церквах та воювали з турками та НКВСниками. Що значно в більшій мірі вони ходили на першотравневі демонстрації, носили комсомольські значки та запускали людей у космос. І ці образи до сучасної України значно ближчі ніж повністю вже казкові козак Мамай та гайдамаки. Бо народна пам'ять досить коротка, але те, що пам'ятає то пам'ятає міцно. Зараз Україна фактично веде війну з власною пам'ятью. Вона пам'ятає горілку по 2.75 і час, коли по телевізору не було реклами, а ось запорізьку січ не пам'ятає і Галицько-Волинське князівство теж. І воювати з цим не тільки безперспективно, але й просто небезпечно. Бо коли ми говоримо, що у Радянському Союзі усе було погано, мо говоримо кільком поколінням українців - що вони лайно. Бо вони жили у ті часи. І були щасливі, хоча б тому, що були тоді молоді. Так, це не дає ім право говорити, що лайном є ті, хто живуть зараз, але необхідно шукати компроміси і зв'язки між новою реальністю і минулим, з якого вона виросла. Так, це минуле таке страшне, що не хочеться і дивитись. Але воно наше. І саме тому, Україна, перш за все, має бути правонаступницею Радянського Союзу, його культури та історії. Так, ми маємо виправляти усе те негативне, що прийшло до нашого життя з Радянського Союзу і тим більше ми не маємо права мовчати про злочини тих часів. Просто треба перестати брехати собі. І не міняти одну красиву брехню на іншу, а говорити, нарешті, правду...
