a_burlaka | Лук'яненко

Є річ, яка мене дуже веселить кожен раз, як я із нею зтикаюся. Це коли у інтернеті зустрічаєш твердження типу "Добрий письменник був Сергій Лук'яненко, але тепер через його позицію я його не читаю. А він же "Дозори" написав..." Вибачте, але якщо для вас Лук'яненко - добрий письменник через те, що він написав "Денну варту", то ви ммало що знаєте і про самого Сергія Васильовича, і про його творчість і про фантастику взагалі. Тож розкажу речі, які, як я гадав знають усі, але виявляється, що до загальновідомих їм далеко.

Правда про "Лук'яненко класно писав..." полягає у тому, що 90% тих, хто так пише, дізналися про нього після виходу фільму. У тойже час усі, хто більш-менш "у темі" російської фантастики знають, що саме у цей період він як письменник почав закінчуватися. "Міське фентезі" - це не фішка письменника Лук'яненко, це його могильний камінь.

Бо правда про Лук'яненка полягає у тому, що він дійсно писав дуже непогані книжки, але було це до того, як він став відомим у широких колах "середньостатистичних пострадянських людей". Ось тільки це була "спейсопера" та фантастика для дітей. І саме як письменник у цих жанрах Лук'яненко себе досить непогано проявив.

Що ж до того, чому Лук'яненко забороняє видавати свої книжки у "фашиській Україні" та закликає до православного шаріату, то здивуватися тут можна тільки не знаючи його біографію. Для початку українського у ньому - лише прізвище. За походженням він казахо-татарин і має абсолютно відповідну до походження зовнішність. Та це було б неважливо, якби не оточення у якому він зростав і яке сформувало його погляди на життя. Сергій Васильович був типовою дитиною радянських інтелігентів, але при цьому ця "радянськоїнтелігентність" накладалася на середньоазійське ісламське оточення, про що сам Пєйсатєль писав не один раз.

Спочатку усе це майже не проявлялося у творчості. Ну шуткували про нього, що в нього у кожній другій книжці - секс із 13-літніми дівчатами. Ну то таке - письменники-фантасти взагалі майже усі диваки. Та й було це усе задовго до антипедофільської істерії. А, ну і він вже тоді був переконаний ксенофоб, щоправда його ксенофобія стосувалася тільки уявних прибульців, але дійшла до того, що він навіть окрему статтю написав про те, чому між людьми та прибульцями можлива тільки війна і ніяк інакше. "Самі ми не ммісцеві" називається. Сама стаття вийшла вже на початку 2000х але погляди ці у нього айже усюди.

Доречі у цей період своєї творчості Лук'яненко легко собі дозволяв антирадянські та непатріотичні випади. Герої у нього регулярно пллють на інтереси держави, кидають ФСБ, відбирають машини у депутатів і навіть називають любов до влади та великого бізнесу збоченням. Але із часом Пєйсатєль ставав все популярнішим, хоч і залишався відомим тільки у вузьких колах. Вже тоді він почав боротися із піратством, хоча тоді говорив про це у більш спокійному тоні щось типу "це не така велика проблема, її можна вирішити перепискою із господаряи онлайн-бібліотек". Приблизно у цей же час починається зіркова хвороба, яка ще наприкінці дев'яностих вилилася у істеричні крики на збіговиськах фантастів "якщо тут мені щось не сподобається, то я більше сюди не приїду і що ви будете робити без Метра". Ну і тональність його відношення із владою почала зінюватися.

Особливо цікаво спостерігати це саме у "дозорній" серії. Перша книга, якщо хтось її буде читати уважно, глибоко антидержавна та антисистемна. Друга - написана у більш витриманому тоні і у ній починаються легкі наїзди на аммериканців. Третя - вже зовсім не антисистемна і вже потроху облизує державу. Ну а далі я вже погано пам'ятаю, бо не стільки читав, скільки проглядав, але там вже Денна Варта остаточно стала одним цілим із сучасною російською державою і є однозначним добром. Найкумдніше - це історія із ментами. У першій книзі є крихітний епізод, коли Антона намагаються затримати менти і він, залізши їм у мозок, відправляє їх пити горілку. Ну момент то й момент, що тут такого? Але Пєйсатєль, остаточно натягнувши фофуддю вирішив виправдатися за ньього. Номожна ж так із ментами! Тому один із тих ментів десь після третьої книги повертається як один із досить важливих персонажів і він вже не пусте місце, а дієва та, знову ж таки, позитивна сила.

Це я усе до чого? До того, що коли я зустрічаю десь у інтернеті чергове: "подивіться, що написав Лук'яненко" то це вже давно у нене ані жалю, ані роздратування, ані навіть огиди не викликає. Я просто не можу його слова всерйоз сприймати, особливо коли він про якийсь патріотизм, або наприклад, захист дітей державою говрить. Не читаю я його книжки зовсім не через його політичну позицію, а через їхній рівень. А як людина він у мене ніколи захоплення не викликав.