a_burlaka: (Default)

Нещодавно світові ЗМІ облетіла звістка про те, що у найближчої до нас зірки Проксими Центавра знайдено землеподібну планету. Зазвичай сайти з новинами обмежуються із приводу цієї планети тільки короткими повідомленнями. А я вирішив зрозуміти більш докладний огляд того, що там і як із тією планетою.
Проксима Центавра зазвичай відома тим, що вона є найближчою до Сонця зіркою. Однак ситуація із нею достатньо цікава. Справа у тому, що ця дуже маленька навіть за мірками червоних карликів зірка (у сім зазів менша за діаметром від Сонця і усього у півтора рази більша за Юпітер) майже напевно рухається орбітою навколо двох інших компонентів компонентів системи Альфа Центавра. Щоправда період такого обертання становить півмільйона років, що значно більше, ніж час, за який Альфа та Проксима Центавра підійдуть  до нас впритул і віддаляться на таку відстань, що жодна з них не зможе претендувати на те, щоб зватися найближчою до нас зіркою.

До 1915 року люди знати не знали ні про яку Проксиму Центавра, бо її не так і легко побачити навіть у невеликий телескоп. А наступного року ми будемо святкувати ювілей — сто років, як Проксима Центавра виявилася найближчою до нас зіркою. І ось тепер нова сенсація — планета і не якась там, а землеподібна та у “зоні життя”.
Взагалі-то історія  про цю планету розпочалася не тиждень і не три тому. Перші повідомлення про те, що там може бути планета з'явилися ще у лютому 2016 року. Тоді були опубліковані результати вимірювання промневих швидкостей зірки за допомогою HARPS (це спектрограф, встановлений на їхньому 3,6-метровому телескопі), які відбувалися протягом  12 ночей у 2013 році. Тоді невпевнено почали говорити про планету із масою у 1-2 земні на орбіті у 10-20 діб. Щоправда тоді “Перемога” кричати ніхто не  поспішив і було вирішено зайнятися додатковою перевіркою і перевірити результати за допомогою додаткових спостережень.
До серпня про планету  усі забули, аж поки журналісти не проговорилися, що астрономі із Піввденної європейської обсерваторії ось-ось зроблять заяву, що там дійсно щось сенсаційне. І ось 24 серпня астрономи таки визнали: там дійсно є планета. Щоб одразу не виникало питань: чи є фото планети і взагалі як вона  виглядає, розміщу тут ось цей графік. Пік — це і є планета. Це для того, щоб ви розуміли, як мало треба астрономам для щастя. Ті параметри, які вже відомі: маса у 1.3 маси Землі, період обертання у 11.2 доби та відстань від зірки у 0.05 а.о. (7,5 мільйонів кілометрів) є гарним приводом для оптимізму. А тепер вже виявилося, що у результатах дослідження UVES, яке проводилося у 2000-2008 роках, щоправда тоді сигнал «не дотягнув» і на нього не звернули уваги.

Досі невідомі два інших важливих показника: радіус планети та нахил її орбіти. Власне нахил орбіти, тобто як ця орбіта розташована  по відношенню до нас — найголовніше, чого ми про цю планету не знаємо. Справа у тому, що цифра 1.3 маси землі — це нижня оцінка її маси. При масі більше 2 мас Землі  існує вірогідність, що планета являє собою не тверде подібне до Землі тіло, а невеликий газовий гігант. Тож усе ще може виявитися не так добре, як це здається. Та й  узагалі може виявитися, що самої планети все ж не існує у природі. У тій таки системі Альфи Центавра вже відкривали планету, яка зрештою виявилася лише помилкою при спостереженнях.
Але поки що можна не тільки вважати планету існуючою, але і висловити деякі припущення щодо неї. У той час, як усі незрозуміло чому радіють, що планета так близько, найбільш цікавим є не те, що вона зовсім під боком, а те, що вона обертається навколо дуже маленького червоного карлика. Придатність до життя планети у системі червоного карлика взагалі є дуже  суперечливим питанням. Напевно ви вже помітили, що планета має дуже невеликий період обертання навколо зірки. Рік на ній має довжину усього 11 діб. Саме по собі воно нічого. Проксима  у 18 000 разів тьмяніша за Сонце і тому планета  на такій орбіті не тільки не спечеться, але і ще й буде досить прохолодною (“зона життя” для Проксими простягається між орбітами, періоди обертання на яких складають від 3,6 до 13 діб).
Але є одне але. Планета на такій близькій орбіті буде припливно захопленою. Період її обертання навколо своєї вісі буде синхронізований із періодом обертання навколо зірки. Тобто один її бік завжди буде повернутий до зірки, а інший — завжди від неї приблизно так, як  це відбувається із Землею та Місяцем. Через це вважається, що один бік у таких планет завжди розжарений і там завжди полудень, а інший — вкритий льодом і там завжди ніч. Щоправда  автори цих припущень забувають про два такі  важливі фактири як атмосфера та гідросфера. А вони там, судячи із великої маси планети мають бути достатньо потужними, приблизно з тих самих причин, із яких велика суперземля може зрештою перетворитися на аналог Нептуну — вона  збирає із навколишнього простору газ та рідину.
Світовий океан дуже не любить нагріватися нерівномірно. На Землі навіть різниця між нагрівом на у тропіках та на полюсах викликає течії, які можуть тягнутися на  тисячі кілометрів. Із холодних зон у теплі тече холодна вода, із тропіків до арктики — тепла. На Проксимі Б, якщо там  дійсно є потужний океан. Ще меньше здатна до нерівномірного розігріву атмосфера. Варто тільки якійсь її частині розігрітися сильніше, ніж інщим — і ось вже формується циклон, який несе теплу повітряну масу  у віддалені холодні райони. Особливо інтенсивно цей  процес відбувається над океаном, де форуються урагани.
Тож із теплом у Проксими Б усе  має бути не  так  погано. Точніше мало б бути, якби вона не була такою холодною. Хитрі вчені вже встигли побудувати модель клімату на ній, якою ви можете помилуватися нижче.

Як бачите,  тепло досить неслабо розподіляється поверхнею, але світла від зірки не вистачає і навіть на постійно освітленій півкулі є місця,  де температура не  підіймається вище 0 градусів за Цельсієм, тож температури там усе одно досить некомфортні. Крім того неосвітлена частина  планети усе одно буде являти собою пустелю, оскільки фотосинтез там майже неможливий.
Разом із тим  існують аж дві можливості для того, щоб уникнути припливного захоплення. Перша — це великий ексцентриситет орбіти. Вона виходить достатньо витягнутою, через що швидкість руху по орбіті на окремих її ділянках буде то меншою за швидкість обертання навколо вісі, то більшою. Таким чином  сонце все ж буде “зазирати” на темний бік. Нажаль дуже великий ексцентриситет — то не дуже добре для життя, та й ми жодного уявлення про орбіту планети ще не маємо.
Друга можливість — це тісна система і  кілька планет поруч із Проксимою-Б. У цьому випадку планета може бути запертою у резонансі не 1:1, а 2:3 чи якомусь іншому. Поки що ніяких інших планет у системі не спостерігається. Є дуже неясний пік, який відповідає ще одній планеті з періодом обертання близько 60 діб, але то навіть не припущення ще.
Є іще одне дискусійне питання із приводу планет у системі червоного карлика, на яке може дати відповідь Проксима-Б. Як і багато інших червоних карликів Проксима — зірка, що спалахує. В середньому 8 разів за наш рік. Ці спалахи подібні до тих, що відбуваються на нашому Сонці, але значно потужніші. Із приводу того, як вони можуть впливати на життя на планеті також точиться чимало суперечок. Існує думка, що вони  взагалі роблять планету непридатною до життя. З іншого боку магнітосфера у таких планет все ж є. І вона разом зі щильною атмосферою цілком може затримувати увесь надлишок випромінювання. І від тих спалахів навіть може бути користь. Вони можуть викликати “полярні сяйва” які не тільки вкриватимуть усе небо, але і можуть мати достатню потужність для того, щоб зігрівати поверхню і забезпечувати рослини на “нічному” боці світлом.
Як би там не було, а пошукати так звані біомаркери  у спектрі Проксими буде дуже цікаво, та й детальне вивчення планети іншими методами також може принести свої плоди. Наостанок можна  нагадати, що задовго до відкриття, яке так сколихнуло інтернет у Проксими Центавра вже відкривали планету. Було це 1998 року і тоді також результат було отримано за даними спектрографа, але згодом існування планети було спростовано.
a_burlaka: (Default)

Рухаючись далі від Юпітера ми досягаємо третього з великих супутників Юпітера і найбільшого супутника  Cонячної системи взагалі — Ганімеду. Його діаметр складає 5268 кілометрів, тобто він більший за Меркурій. Він також пов'язаний із Іо та Європою резонансом, обертаючись навколо Юпітеру за час, що вдвічі перевищує час обертання Європи і вчетверо — Іо.


 
Read more... )


Те, що Ганімед тільки частково схожий на місяць добре видно по тому, чим насправді є одна із найвизначніших деталей його рельєфу: область Галілея. На перший погляд ця кругла темна пляма біля північного полюсу Ганімеда здається величезним ударним кратером, аналогічним до місячних морів. Але насправді це навпаки фрагмент тої поверхні, яка існувала на Ганімеді у часи, коли він тільки сформувався. Навколо цього фрагменту утворилися нерівності рельєфу, а саму область розкреслили невеликі хребти висотою до 100 метрів.


На превеликий жаль на поверхні Ганімеду немає таких широких тріщин, як на Європі, бо можливо, що його підземний світ не менш цікавий, ніж у неї. Передбачається, що під льодовою поверхнею також може існувати океан глибиною до ста кілометрів



 Каллісто, четвертий великий супутник Юпітера можна вважати одним з найнезнаменітіших об’єктів Сонячної системи. Сам по собі він був би досить цікавим об'єктом, якби не три його сусіди, кожен із яких є яскравим і популярним об'єктом. Каллісто має діаметр у 4800 кілометрів, тобто майже такого ж розміру, як і Меркурій. Це третій за розміром супутник у Сонячній системі. На відміну від трьох інших великих супутників Каллісто хоч і обертається синхронно навколо своєї вісі та Юпітера, але при цьому період її обертання не утворює резонансу із іншими супутниками, а орбіта майже кругова. Внаслідок цього надра Каллісто недиференційовані і увесь супутник має більш-менш рівномірний склад. Коли дивишся на всіяну чіткими кратерами поверхню Каллісто, то вона справляє враження такого ж каменю, як і поверхня Місяця або Меркурію. Насправді ж більш ніж наполовину складається з криги. Її тут у відсотковому відношенні більше, ніж на будь-якому іншому супутнику Юпітера. Більше того. Саме на цьому супутнику космічні апарати виявили сліди вуглеводнів, зокрема вуглекислий газ.



 Найбільш цікаві деталі поверхні Каллісто — це величезні ударні басеїни Вальгала і Асгард, оточені кільцевими структурами, що тягнуться на сотні кілометрів. Уявіть собі амфітеатр, у якому б легко помістилася Україна. Це і буде Вальгалла.




Взагалі Каллісто цікава саме тим, що вона не має тих особливостей, які притаманні іншим супутникам Юпітера. Це просто куля із суміші каміння та льоду, яка не знала ані розігріву надер, ані вулканізму, ані розтріскування поверхні. Але на ній інтенсивно іде інший цікавий процес — ерозія. Якщо на приклад на Ганімеді кратер не був зтертий катастрофічними процесами таяння криги, то він буде руйнуватися вкрай повільно, залишаючись чітким багато мільйонів років. На Каллісто ж, де іде інтенсивний процес сублімації льоду ( тобто його прямого переходу із твердого стану у газоподібний навіть відносно молоді кратери вже сильно зруйновані.




Зрештою можна подивитися на усі чотири супутника разом і виявити загальні закономірності. Чим ближчий супутник до Юпітера, тим більше припливні сили розігрівають його надра і тим менше на ньому води. На Іо ці сили настільки великі, що навіть майже повна відсутність води не заважає поверхні кулі перейти у рухливий стан і формує дійсно унікальні умови. На Європі відбуваються схожі процеси, тільки тут припливна сила діє на воду і кригу, а не на силікатні породи. Ганімед міг би бути схожим на величезну Європу, але припливні сили впливають на нього занадто слабо для того, щоб його крижана кора залишалася у розтрісканому стані, хоча очевидно, що у якийсь період часу так і було. Каллісто — остання стадія, коли  гравітації не вистачає сили навіть для того, щоб відділити каміння від криги, а тільки на те, щоб Юпітер постійно висів лише над однією півкулею супутника. Чотири геть несхожих один на одний світи, що утворилися із одного й того самого матеріалу за допомогою одних і тих самих сил.


 


 


 


a_burlaka: (Default)
Юпітер — це не тільки найбільша планета Сонячної системи з бурхливою атмосферою і потужним магнітним полем, а ще і модель планетної системи у мініатюрі. На сьогоднішній день відомо 67 його супутників, чотири найбільші з яких можна вважати окремими світами. І справа не лише у тому, що це достатньо великі об'єкти, і в тому, що на них можливе існування життя. Просто кожен із них має настільки індивідуальний вигляд, що навіть не віриться, що усі вони сформувалися з одного і того ж газопилового диску, який колись існував навколо новонародженого Юпітеру і розділені відстанню, порівнюваною із відстанню між Землею та Місяцем.

Read more... )


Внаслідок цих процесів на супутнику, що лише трохи більший за Місяць ідуть інтенсивні вулканічні процеси. На Іо існує безліч вулканів, деякі із яких нагадують земні, а деякі не мають аналогів у нас. Найдивовижніше у поверхні Іо — це те, що на ній майже відсутні кратери — потоки лави та розплавленої сірки постійно формують новий ландшафт. Якщо тут і є якісь кратери — то це кратери вулканів. Найпомітніший вулкан на Іо називається Пеле, на честь полінезіської богині вулканів. Його добре видно навіть на знімках супутника, зроблених здалека. Велике червоне кільце із нерівними краями — це і є Пеле, який постійно викидає із себе сірку, що формує кільце навколо нього. Біля Пеле знаходиться величезна столова гора, названа плато Дунай.




Столові гори — це взагалі одна із найбільш розповсюджених деталей поверхні Іо. Вони утворюються внаслідок постійних розломів кори. Якби ми опинилися на поверхні плато Дунай, то перше, що кинулося б нам у вічі, це пейзаж у вісь відтінках жовтого кольору: від майже сірого, до помаранчевого. Наступним мав би бути величезний Юпітер, що висить над горизонтом. Висить він там постійно, бо обертання Іо навколо своєї осі синхронізоване із обертанням навколо планети. Але видно його далеко не завжди, бо небо частково закрите величезним  вулканічним викидом із Пеле, що завдяки невисокій силі тяжіння підіймається на висоту 300 кілометрів над поверхнею, а завширшки він 1200 кілометрів.




Якщо ви підійдете до краю плато, то побачите, що воно являє собою урвище висотою 2-3 кілометри, а дну каньону завширшки у 20 кілометрів тече розплавлена сірка. Якщо ж піти вздовж цього каньону на північ, то можна через деякий час дістатися самого кратеру Пеле. Це діра у поверхні розміром 30 кілометрів, на дні якої знаходяться лавові озера.




А якщо обійти кратер, то з іншого його боку можна побачити великий гірський масив. Найвища точка цього масиву зветься Південною Боосавлою і є однією із найвищих гір у Сонячній Системі. Вона має висоту у 18 кілометрів, тобто вдвічі вища за Джомолунгму. При цьому, на відміну, наприклад, від надзвичайно похилого Олімпу на Марсі це дійсно шпилеподібний пік, утворений зіткненням двох шматків розтрісканої кори супутника.




Що цікаво, Пеле не є найбільшим вулканом на Іо. Просто він надзвичайно активний.. Найбільший вулкан — патера Локі, що має діаметр більше 200 кілометрів. Це достатньо оманливий вулкан. Зазвичай лавові озера на його дні вкриті шаром затверділої лави. Але час від часу потік тепла із надер Іо зростає удесятеро і тоді шар починає плавитися.
Іо виглядає справжнім пеклом і тонка атмосфера з діоксиду сірки тільки доповнює цю картину. Однак насправді це пекло заморожене. І там, де вулканічної діяльності немає, температура падає значно нижче нуля, про що красномовно свідчить існування окремих “кишень” із кригою.




 


Від Іо варто перейти до Європи, другого по відстані від Юпітеру супутника. Зазвичай, коли говорять про “крижані супутники Юпітера”, то мають на увазі у першу чергу саме її. Це найменший із великих супутників Юпітера. Він навіть трохи менший за Місяць. Європа знаходиться на такій відстані від газового гіганта, на якій збереглася вода. Саме тому на перший погляд цей супутник виглядає повною протилежністю Іо. Замість потоків лави і кольорових плям від вулканів ми спостерігаємо гладеньку крижану кулю, єдиною деталлю поверхні якої є величезні тріщини. Навіть тонкий шар атмосфери тут сповнений не оксидом сірки, а киснем та водяною парою. Насправді ж води на Європі менше, ніж на Ганімеді та Каллісто, а за густиною цей супутник цілком порівнюваний із Землею. Та й вирівнювання його поверхні, яке так кидається у вічі має приблизно ту ж саму природу, що і на Іо.



Європа знаходиться у резонансі із Іо і період її обертання рівно удвічі більший, ніж у її вулканічної сусідки. Невеликого ексцентриситету орбіти достатньо для того, щоб супутник деформувався, а його надра розігрівалися. Щоправда на відміну від Іо на Європі плавляться та тріскаються не силікати і сірка, а крига. Крига — достатньо пластичний матеріал, тож цих процесів достатньо для того, щоб із часом усі кратери на поверхні згладжувалися. Як точно це відбувається поки що невідомо, але все вказує на те, що крига на поверхні Європи достатньо молода.
 



Якщо ж ми вирішимо спуститися на поверхню Європи, то краще за все це зробити у район однієї із найбільших тріщин. Те, що виглядає на знімках системою тонких ліній насправді є величезними крижаними проваллями, ширина яких може досягати 20 кілометрів, а краї мають нерівний і хаотичний характер і часто вкриті поперечними тріщинами. Самі по собі тріщини — це вікно до одного із потенційно найцікавіших місць Європи — її підповерхневого світу. Точно це поки що не встановлено, але наявність магнітного поля, поведінка льоду а також численні викиди рідини та газу вказують на те, що під поверхнею Європи може ховатися океан, за деякими оцінками вдвічі більший за об'ємом, ніж океан Землі. І саме на цей океан люди сподіваються найбільше, як на можливе місце існування позаземного життя у нашій зоряній системі. Можливо навіть десь там у глибинах супутника існують навіть багатоклітинні організми зі складною поведінкою. Але стоячи на краю тріщини ви ніколи їх не побачите. Справа у тому, що навіть за найоптимістичнішими оцінками товщина крижаної кори Європи складає кілька кілометрів. Тож, вглядаючись у такий розлом, можна побачити тільки загадкову темну безодню.
 




Але на поверхні Європи можна побачити немало інших цікавих речей. Наприклад тут можна помилуватися свідоцтвом того, що тріщини у крижаній корі супутника — річ вкрай недовговічна. Із часом вони закриваються і на їхньому місці залишається тільки пара паралельних хребтів висотою у декілька десятків метрів.




Крім того, на поверхні Європи можна спостерігати зовсім вже фантастичні пейзажі. Мова іде про своєрідну деталь рельєфу, яка зветься “хаос”. Являє вона собою зони, де дрібні тріщини перетинаються дійсно хаотичним чином, утворюючи своєрідний лабіринт. Утворюються вони внаслідок багаторазового плавлення та замерзання льоду. Найбільший із хаосів Європи — Конамарський, що має діаметр 144 кілометри.




 


(Далі буде...)


a_burlaka: (Default)


     Марс — це небесне тіло, про яке користується у людей чи не найбільшою увагою. Червона планета, на якій ми вперто продовжуємо шукати життя і від якої більше за все чекаємо сюрпризів. Щось там під тим піском точно має бути.









     Разом із тим цікаві речі на поверхні цієї планети можна побачити і дуже і дуже легко. Більше того, значна кількість марсіанських цікавинок зосереджена у одному регіоні. Зазвичай із усіх цих цікавинок люди згадують найвищу гору Сонячної системи — вулкан Олімп, але на тому зазвичай знання про найцікавішу місцевість на Марсі і обмежуються.



Читати далі )
a_burlaka: (Default)


     Система координат — це найточніший спосіб визначити взаємне положення двох чи більше точок на площині чи у просторі. У астрономії застосовується кілька систем координат, однак усі вони є сферичними, тобто описують небо як сферу. Є основна площина, яка перетинає цю сферу, утворюючи коло. Є пряма, перпендикулярна цій площині, що утворює два полюси.





     У якості прикладу можна узяти екваторіальну систему координат. У неї основною площиною є та, що проходить через небесний екватор, а північний полюс співпадає із напрямком на Полярну зорю. Перша координата називається  схиленням і являє собою кут між напрямком на небесний екватор та напрямком на об'єкт. Вимірюється у градусах і може бути від -90 до 90. При цьому -90 — напрямок на південний полюс, 0 — на екватор, 90 — на північний полюс. Друга координата називається прямим піднесенням і вона являє собою кут між небесним меридіаном весняного рівнодення та небесним меридіаном, на якому знаходиться зоря. Однак на відміну від схилення, пряме пі піднесення вимірюється у годинах, хвилинах і секундах.




 




     Така система координат може здатися досить дивною, однак для наземних спостережень вона була і ще довго буде залишатися основною. Бо небо над нашою головою змінюється в залежності від часу доби, пори року і положення спостерігача на земній кулі. Однак як би не змінювалося небо, кути між зірками завжди залишаються одними і тими ж самими і застосовуючи систему кутів легко можна робити перерахунки, визначаючи час і місце появи тієї чи іншої зорі у для конкретної точки спостереження досить неважко. Саме ця система дозволяє надійно ідентифікувати об'єкти у небі.




     Проблема полягає у тому, що наш всесвіт не є вогниками на темній сфері, а являє собою величезну тривимірну структуру. І якщо ми спробуємо достатньо точно хоча б невелику частину цієї структури собі уявити користуючись екваторіальною системою координат, то дуже швидко зрозуміємо, наскільки це важко. По перше до двох координат доведеться додати ще третю — відстань до об'єкту. По-друге, розуміння положення зірок це не дуже полегшує. Наприклад розглянемо досить просту задачу. У нас є три зірки із відомими прямими піднесеннями, схиленнями та відстанями до них. Треба визначити відстані між цими трьома зірками. Рішення такої задачі у сферичних координатах настільки складне із застосуванням тригонометричних функцій, що зазвичай її вирішують, просто переходячи до координат декартових, у яких вона вирішується за формулою D=sqrt((x2-x1)^2+(y2-y1)^2+(z2-z1)^2). Тобто усе що треба — це прямокутна система координат XYZ, знайома мабуть усім. Значно простіша у використанні і більш інтуїтивно зрозуміла, ніж сферична, однак абсолютно непридатна для ведення спостережень із Землі. У обсерваторіях нею користуватися абсолютно неможливо.




     Однак користуватися екваторіальною системою координат добре, коли ти сидиш біля її початку і нікуди не рухаєшся. Коли ж ти починаєш пересуватися простором, який цією системою координат описується, о швидко розумієш, яка вона незручна. Спробуйте поїздити Харковом, користуючись у якості координат азимутом на ваше місцезнаходження, узятим від Держпрома та відстанню до нього. Причому враховуйте, що їхати вам треба не до Держпрома, а, наприклад з Холодної Гори на Основу, причому найкоротшим шляхом. А тут воно ще у тривимірному просторі. І “азимутів” аж два штуки одночасно.




 




     Тому можна припустити, що у майбутньому, коли людство навчиться пересуватися між зорями основною буде саме декартова система координат, якою б невдалою для сучасних спостерігачів вона не була.


a_burlaka: (Default)




    






    Як відомо, за межами нашої Сонячної Системи відкрито вже чимало планет. Планети ці обертаються навколо зорь, які розташовані від нас на різній відстані. Різні планети, різні відстані, різні зорі. Які із них є найближчими до нас?




     Тут треба сказати, що хоча останнім часом відкривають усе більше планет, частина їх потім виявляється не планетами, а чимось іншим. Саме тому зоряна система, яка ще донедавна вважалася такою, що містить найближчу до нас планету, що не обертається навколо нашого Сонця сьогодні, у грудні 2015 року такою не є. Система ця є досить яскравою, оскільки віддалена від нас усього на 4,2 світлового року, однак на території України її не видно, оскільки це зірка південного неба. Система ця зветься Альфою Центавра і складається із трьох зорь. Перша та друга із них утворюють пару, що обертаються навколо спільного центру мас на відстані приблизно рівній тій, на яку від Сонця віддалений Уран при досить сильно витягнутій орбіті. Один оберт одна навколо іншої вони здійснюють приблизно за 80 земних років. Більша з них трохи переважає за розмірами та масою наше Сонце, а друга — на 10% легша та на 14% менша за розміром за наше світило. Ось саме біля цієї зірки три роки тому нібито і знайшли планету, принаймні на 13% більшу за масою ніж Земля, що оберталася усього трохи більше, ніж за 3 доби. Однак цієї осені виявилося, що ніякої “гарячої суперземлі” там немає. У жовтні було опубліковано статтю, у якій вказувалося, що коливання зірки, за якими було виявлено цю планету — лише дефекти обробки даних. Щоправда ще у березні 2015 року було припущено, що у цього ж помаранчевого карлика є інша планета, що обертається навколо нього за 2-3 тижні, однак поки що вона лишається теоретичною, тож Альфа Центавра зі списку систем, що мають планети тимчасово випала. До речі, третя зірка у цій системі досить цікава. Це крихітна тьмяна зірка у 9 разів менша за наше Сонце, що обертається навколо головної пари зірок на відстані у 15000 астрономічних одиниць (приблизно у 500 разів далі, ніж Нептун від Сонця). Один оберт ця зоря, що зветься Проксимою Центавра робить за півмільйона років.




     Що ж до власне списку планетних систем, то він виглядає так:




1. Епсилон Еридана.




     Ця не дуже яскрава зірка є приблизно таким самим помаранчевим карликом, що й Альфа Центавра B і має приблизно такі самі розмір та масу. Епсилон Ерідану — досить молода зірка, її вік сягає лише півмільярда років. Ще у 1988 році навколо неї було виявлено потужний уламковий пояс. Пізніше було виявлено, що таких поясів там два: один на відстані біля 3 астрономічних одиниць від зірки, а другий — біля 20 астрономічних одиниць. Також було виявлено, що майже по зовнішньому краю внутрішнього поясу рухається досить витягнутою орбітою велика планета. Передбачається, що ця планета у півтори рази більша за Юпітер і обертається навколо зірки за 2500 земних днів. У грудні 2015 року цій планеті було присвоєно назву Егір на честь скандинавського морського велетня. Сама ж зірка нині має власну назву Ран, на честь дружини Егіра. Розташована зоря у 10,5 світлових роках від нас.




2. Грумбридж 34.




     Цю зірку, а точніше пару зірок не видно неозброєним оком не зважаючи на те, що розташована вона у 11,6 світлових років від Сонця у напрямку сузір'я Андромеди. Це два червоних карлики, що обертаються один навколо одного по майже круговій орбіті на відстані у 147 а.о. один від одного (більш ніж втричі далі, ніж Плутон від Сонця) і здійснюють один оберт приблизно за 2600 років. Хоча це червоні карлики, але більший із них у три рази масивніший за Проксиму Центавра, а менший — у півтори. Ось саме у більшого із них близько року тому і була відкрита планета, вп'ятеро масивніша за Землю, що обертається навколо своєї зірки за 11 із половиною діб. Така собі “супервенера”.




3. Тау Кита.




     Це досить яскрава зірка, що розташована на відстані 12 світлових років від нас у сузір'ї Кита. Вона приблизно на 20% менша та на 1,3 мільярда років старша за Сонце, але не зважаючи на це вважається таким саме жовтим карликом, як і наше світило. Біля неї на сьогоднішній день знайдено аж 5 планет. Три із них - гарячі суперземлі, що отримують від свого світила більше світла, ніж Венера. Їхні маси складають від 2 до 3,6 мас Землі, а періоди обертання — від 14 до 94 діб. Четверта планета знаходиться у зоні, де на поверхні можливе існування води у рідкому стані, однак вона учетверо важча за Землю і в цілому температура на ній вища. П'ята ж планета більш ніж у шість разів масивніша за Землю і не зовсім зрозуміло, чи це суперземля, чи аналог Нептуну. Знаходиться вона значно далі зірки, ніж чотири попередні. Також у системі існує потужний уламковий диск.




4. Зоря Каптейна.




     Цю невелику (майще учетверо менша від Сонця) червону зорю можна побачити у невеликий телескоп у сузір'ї Живописця. Це надзвичайно стара зоря. Її вік сягає 11,5 мільярдів років. Але не зважаючи на свій поважний вік зоря Каптейна досі демонструє потужні спалахи, дуже схожі на сонячні, але значно більші за масштабом. Планет на сьогоднішній день у неї відкрито дві. Перша — із масою у 4,5 рази більшою від земної обертається навколо зірки за 48 діб однак при цьому усе одно знаходиться на зовнішньому краю зони, у якій можливе життя. Друга ж усемеро важча за Землю та обертається ще далі.




5. Глізе 687




     Це досить великий червоний карлик, маса якого сягає 40%, а радіус — половини сонячного. Не зважаючи на це розгледіти його у сузір'ї Дракона можна тільки у телескоп. Відстань до нього 14,8 світлових років. Планета у цій системі усього одна, але дуже цікава. Розміром із Нептун вона рухається круговою орбітою у зоні, де можливе життя.




6. Глізе 674




     Ще один червоний карлик у сузір'ї Жертовника на відстані біля 15 світлових років. Утричі менший за Сонце він має вік у півмільярда років. Планета тут усього одна — невеликий газовий гігант у 12 разів важчий за Землю, що обертається навколо зірки менш ніж за 4 дні.




7. Глізе 876




     Цей червоний карлик у сузір'ї Водолія віддалений віл нас на 15,2 світлового року. Зірка дуже схожа на Глізе 674. Вона також утричі менша за Сонце та має вік не більш ніж півмільярда років. Планет біля неї знайдено аж чотири штуки. Перша являє собою дуже гарячу суперземлю у шість разів важчу за нашу планету. Вона обертається навколо зірки менш ніж за 2 доби. Друга планета — газовий гігант розміром приблизно із Сатурн. Він обертається приблизно у тій зоні, де можливе життя, але його орбіта є досить витягнутою. Третя планета — величезний газовий гігант, удвічі більший за Юпітер. Остання планета — також газовий гігант, але значно менший і зовсім холодний.




8. Глізе 832




     Достатньо великий червоний карлик у сузір'ї Журавля на відстані у 16 світлових років від нас. Радіус та маса зірки сягають майже половини сонячних. У цієї зірки відкрито дві планети. Уп'ятеро більша за Землю планета (скоріш за все земного типу) рухається у зоні де можливе життя, а приблизно у півтора рази менший за Юпітер газовий гігант знаходиться значно далі.




9. 82 Ерідана




     Жовта зірка трохи менша і майже на мільярд років старша за Сонце. Знаходиться майже у 20 світлових роках від нас. Досить важко побачити на небі неозброєним оком. Планет у системі три. Усі вони являють собою розжарені суперземлі. 




10. Глізе 581




     Червоний карлик у сузір'ї Терезів на відстані 20,4 світлового року. Зірка втричі менша за Сонце і досить стара. ЇЇ вік оцінюється у 8-10 мільярдів років. Історія відкриття планет біля цієї зірки найбурхливіша. У різні часи у цієї зірки нараховували до 6 планет. А дехто навіть ловив із однієї із них сигнали неприроднього походження. Щоправда зараз зникли не тільки сигнали, але і самі планети, із яких вони нібито надходили. Залишилося тільки три. Перша із планет усього вдвічі більша за Землю, однак обертається лише за 3 дні і є дуже гарячою. Друга — також досить гарячий невеликий газовий гігант у 15 разів важчий за Землю. Третя планета — уп'ятеро масивніша за Землю і знаходиться у зоні, де можливе існування рідкої води.


 


       Саме так і виглядає десятка найближчих до нас планетних систем зараз. Однак відкриття у цій галузі робляться настільки часто і несподівано, що ніколи неможливо точно сказати, через скільки місяців, чи навіть днів у цьому “рейтингу” стануться зміни.


a_burlaka: (Default)

Хто б навчив наших наукових журналістів перевіряти факти, а людей, які пишуть до Вікіпедії користуватися першоджерелами, а не Лєнтою.ру? Ось уже кілька годин усі джерела порепощують новину про те, що на кометі Лавджоя С/2011 W3 знайдено пари алкоголю і цукру. І навіть у російську Вікипедію хтось встиг внести розповідь про те, що за секунду ця комета викидає у простір стільки ж етилового спирту, скільки міститься у 500 пляшках вина.


Це усе чудово, але питання починають виникати, коли у цих самих журналістів читаєш про те, як же було знайдено ці речовини. Виявляється, що їх виявили за допомогою радіотелескопу у січні 2015 року, коли комета проходила на мінімальній відстані від Землі. Я розумію, що у астродинаміці наші журналісти не розбираються зовсім. Тому не дивуюся, що у жодного із них не виникли сумніви із приводу того, що довгоперіодична комета, яка пройшла перигелій у 2011 році у січні 2015 могла опинитися поблизу нашої планети. Але ж ви хоч статті, які ви перекладаєте читайте уважно. А якщо виникають якісь сумніви, то лізьте у Вікіпедію і читайте не тільки перший рядок. Террі Лавджой на сьогоднішній день відкрив 6 комет. І вони усі називаються кометами Лавджоя, відрізняючись тільки позначенням. С/2011 W3 давно вже летить десь за межами орбіт планет-гігантів. Мова іде про C/2014 Q2, яка була відкрита у 2014 році а перигелій пройшла дійсно у цьому. І на ній дійсно відкрили не тільки цукор та етиловий спирт, але і більш ніж 20 різних органічних сполук.


І у цьому відкритті найцікавіше саме це, бо черговий раз доводить, що простої органіки у космосі більш ніж достатньо і тому питання виникнення живого із неживого - це вже питання виникнення цілих ланцюжків із окремих органічних молекул. Ось цього абсолютно надійно не виявлено ще й досі. Максимальне що є - це сполуки із кількох десятків атомів, але вже навіть це значить, що виникнення життя - нетакий і неймовірний процес.

WASP-47

Oct. 20th, 2015 05:55 pm
a_burlaka: (Default)

Із того часу як у середині 90-х років минулого століття було виявлено першу планету поза межами Сонячної Системи люди весь час змінюють своє уявлення про те, на що може бути схожою планетарна система та тіла, що її утворюють. Один із досить екзотичних класів планет, що виявився неочікувано частим у спостереженнях є так звані "гарячі юпітери". Це планети-гіганти, які на відміну він добре знайомих нам членів Сонячної Системи знаходяться на дуже близьких до своєї зірки орбітах. Сам факт існування таких планет свого часу поставив під сумнів ряд чинних теорій щодо утворення планет взагалі. Справа у тому, що за чинними фізичними уявленнями планети-гіганти можуть утворюватися тільки на відстані від зірки більшій за ту, при якій вода існує у рідкому стані. І коли люди виявили перші "гарячі юпітери" це повернуло до життя відкинуті колись теорії про можливість мігрування планет із орбіти на орбіту.


У рамках однієї із таких теорій "гарячі юпітери" утворюються тем, де і усі інші планети-гігінти, але потім через взаємодію із іншими планетами або із зіркою-компаньоном свого світила переходять спочатку на дуже ексцентричну орбіту (тобто орбіту у вигляді еліпса, мала та велика вісі якого відрізняються у кілька разів, а потім стабілізуються на орбітах, період обертання на яких часто вимірюється ліченими днями. Ця теорія пояснює існування "гарячих юпітерів", але вона ж передбачає, що скоріш за все такі планети будуть єдиними у своїй системі, бо міграція - це насправді катастрофа, внаслідок якої дрібні тіла або зтикаються між собою, або викидаються із системи.


Разом із тим існує і інша теорія, в рамках якої можливе не катастрофічна, а відносно повільна міграція газового гіганту ще на стадії його форування у протипранетному диску. Донедавна це була лише теорія, аж ось астрономи виявили планетну систему WASP-47, існування якої можливе лише за умови, що вона утворилася у відповідності зі "спокійною" теорією міграції.


Сама зірка WASP-47 є дуже схожою на Сонце, але скоріш за все трохи старша за нього. При тому, що маса її вважається приблизно рівною до сонячної, радіус її на 10-20% більше, і належить вона до класу G5. Розташована ця зірка на відстані більш ніж 600 світлових років від нас у напрямку сузір'я Водолія. Перша планета була відкрита біля зірки у 2012 році. Це був "гарячий юпітер" приблизно на 14% важчий за найбільшу планету Сонячної системи і приблизно із настільки ж більшим радіусом. Він обертається навколо цієї зірки усього за 4 доби, тобто є надзвичайно гарячим. Усі чекали, що він виявиться єдиною планетою у цій системі, але у серпні 2015 року у цій самій системі були виявлені іще дві планети на орбітах, що є дуже близькими до раніше відкритого гіганту. Всередині його орбіти рухається суперземля на 80% більша за нашу планету. Вона обертається навколо зірки усього за 19 годин. У той самий час ззовні орбіти "гарячого юпітера" рухається "гарячий нептун" приблизно у 3,5 рази більший за Землю. Він обходить свою орбіту за 9 діб. Не зважаючи на таку тісноту, система є дуже стабільною.

Більше того, наприкінці вересня європейські астрономи виявили у цій системі четверту планету. Великий газовий гігант, приблизно на чверть важчий за Юпітер рухається по орбіті, здійснюючи один оберт навколо зірки за 572 доби. У цьому випадку найцікавішим є навіть не те, що на гіпотетичних супутниках цієї планети цілком можливе життя, а сама система, що є дивовижно стабільною як для тієї, у якій присутній "гарячий юпітер". Схоже що основні відкриття, та побудова теорії, яка описує усі можливі особливості планетних систем ще чекають на нас у майбутньому.

a_burlaka: (Default)

Стаття кандидата фізико-математичних наук Кристини Милостної, Радіоастрономічний інститут НАНУ:

Чи замислювалися Ви коли-небудь про те, що відбувається на інших планетах? Письменники-фантасти у своїх творах описують фантастичні картини: яскраві пейзажі, екзотичний клімат, дивовижних тварин і багато іншого! Аби докладно вивчити інший світ необов'язково летіти далеко та вигадувати багато. Вивченням далеких світів вже давно займається наука астрономія.


Читати далі )
a_burlaka: (Default)

Ось я і подивився сам фільм...
Ну що сказати, це веселе кіно про вирощування картоплі :)

А якщо серйозно, то оскільки я перед тим читав книгу та знав, що нічого суттєвого із неї не викинули, то я приблизно вже знав, на що чекати. Взагалі із моєї точки зору фільму загрожувала лише одна проблема: при всьому тому, що роман дуже кінематографічний, поворотів сюжету у ньому чимало. І я просто не був упевнений, що всі їх удасться впихнути до фільму без того, щоб сюжет не здавався рваним.


Але режисер таки зміг усе вмістити красиво і логічно. До того ж вони зберегли більшість жартів Енді Вейра! Фільм зовсім не позиціонується як комедія, але сміх у залі лунав досить часто. І знаєте, ті жарти були дуже доречними. Бо тільки подивившись на екрані я зрозумів, як при всьому тому, який напружений сюжет у роману у ньому мало традиційного екшену. Багато хто заскучав би при переказуванні усіх технічних подробиць, але те, як подавав ці подробиці головний герой просто не дає це зробити. Єдине що у фільмі на відміну від книги не пояснюється, що репліки Марка Уотні щодо безпечності відкритого вогню у житловому куполі - це теж такий дуже чорний гумор. Бо насправді це безглуздя на межі із самогубством.


Ну що ще сказати? Про картинку можна лише одне сказати. Я зрозумів, що критикувати картинку у твердій науковій фантастиці голлівудського виробництва можна у двох випадках: якщо ти мазохіст, якому самому собі подобається псувати задоволення від неї, або коли ту картинку робить зовсім вже криворуке чмо за смішні гроші. Бо в усіх інших випадках вони вміють робити картинку так, що 99% населення їй вірять беззаперечно. Не вірете? Спитайте у прибічників теорії місячної змови.


А усім іншим я дуже фільм рекомендую.
a_burlaka: (Default)

Цікаве відкриття зробили вчені із Субміліметрової обсерваторії Каліфорнійського технологічного інституту. За допомогою 10-метрового телескопу на Гаваях та спектрометру вони дослідили спектр квазару APM 08239+5255, що віддалений від нас на 12 мільярдів світлових років і виявили, що він оточений хмарою із води. При цьому ця хмара має масу, що у 140 трильйонів раз перевищує її запаси на Землі.


Це не тільки 20 000 світових океанів, що припадає на одного мешканця нашої планети. Це іще маса 300 мільйонів таких планет, як Земля або 100 таких зірок як Сонце. При цьому ця величезна кількість води настільки розпорошена у просторі, що її щільність у 300 трильйонів раз менша, ніж у повітря у нашій кімнаті.


Але у даному випадку інтерес становить не тільки розмір, але і вік знахідки. Ми спостерігаємо цей квазар лише через 1,7 мільярда років після виникнення Всесвіту. А у складі води присутній атом оксигену, який може утворюватися тільки у надрах зірок. Тобто зірки першого покоління (а вважається, що квазар є ядром активної галактики) вже встигли до цього часу не тільки виникнути, але й виробити таку кількість оксигену та викинути його у космічний простір, де він і був захоплений гравітацією надмасивної чорної діри, якою є квазар. Це взагалі наводить на думку про те, що принаймні води у Всесвіті просто неймовірно багато.

a_burlaka: (Default)

Заява "Україна - космічна держава" звучить гордо і коли починають перелічувати космічні досягнення України, то здається, що у нас дійсно є непогані перспективи. Однак, якщо розібратися у тому, чим же насправді володіє Україна, о усе виглядає значно гірше.



Основа української космічної програми - "Південмаш", який усіх запевняє, що виготовляє сучасні і при цьому недорогі ракети. Давайте подивимося, які ж ракетоносії ми нібито запускаємо. Наймасовіша "українська" ракета-носій - "Дніпро". Пишу "українська" у лапках, бо насправді це російські балістичні ракети, які Росія замість того, щоб просто розпилювати відправляла на "Південмаш", де їх "доопрацьовували напильником" і відправляли на Байконур. Усього здійснено 22 запуски, але зараз усі контакти із Росією у цій сфері перервано і Україна просто не має змоги щось робити за цією програмою. Скоріше росіяни самі знайдуть спосіб ці ракети переобладнувати...


Читати далі )
a_burlaka: (Default)

Дивлюсь я на ось цю картинку і розумію, наскільки ж ми мало насправді знаємо про екзопланети і наскільки ж твердження скептиків, що Земля одна така неповторна хибні. Ось дивіться, нібито усе погано і за 20 років відкриттів планет поза нашою зоряною системою ми знайшли тільки 31 що приблизно підходять нам і за масою і за освітлюваністю своєю зіркою.


Але Є Одне Але! Подивіться уважно: на відстані до 40 світлових років знайдено 9 таких планет, а на відстані від 40 до 120 світлових років - тільки 5, причому вони явно більші в середньому за ті, що є поруч із нами. Що у цьому такого? А те, що кількість зірок, які знаходяться від нас на певній відстані пропорційна не цій величині, а її кубу. Тобто, якщо ми не живемо у якійсь особливо багатій на землеподібні планети області космосу, їх має бути не 5, а принаймні 500-600, а може і більше. Тобто ми вже на таких невеликих відстанях спостерігаємо зараз менше 1% потенційно придатних до життя планет через недостатню якість наших засобів спостереження. Що вже казати про більші відстані у сотні світлових років - там ми спостерігаємо лише випадкові одиниці із тисяч та мільйонів, умови для спостереження яких виявилися неймовірно вдалими.


Більше того, усі наведені планети мають розмір більльше земного. Де планети розміром із Марс? Скоріш за все ми їх просто не бачимо взагалі. Наша здатність помічати об'єкти також залежить від їхнього розміру нелінійно. Тож ті 1956 планет та 4175 надійних кандидатів у них, про які ми знаємо на сьогоднішній день - це лише краплина у нескінченному океані інших світів.

a_burlaka: (Default)

Кожного разу, як люди не просто запускають у космос автоматичну станцію, а виводять її на орбіту навколо певного небесного тіла ми отримуємо унікальну можливість, про яку мало хто згадує. Коли апарат не просто пролітає повз якийсь супутник, планету чи астероїд, а починає послідовно знімати його із різних боків на основі тих знімків можна створити карту нового світу зі своїми западинами, горами, каньонами і так далі. У цьому плані дуже шкода, що автоматична станція "Нові горизонти" так швидко пронеслася повз Плутон та Харон і не змогла відзняти усю їхню поверхню.


А ось автоматичній станції "DAWN", що зараз знаходиться на орбіті карликової планети Церери пощастило більше. Вона досить тривалий час обертається навколо цього найбільшого об'єкту поясу астероїдів і постійно знімає його поверхню. І ось вчені із NASA на основі тих знімків побудували таку ось карту.



Не зважаючи на те, що Церера - досить невелике тіло, на ній було знайдено досить незвичайні деталі рельєфу, наприклад було помічено кратери неправильної форми, що може вказувати на геологічні процеси, що досить активно відбуваються на цій карликовій планеті. Також серед цікавого варто відмітити, що один із кратерів було названо Жажа на честь абхазької богині врожаю. Та й узагалі назви об'єктів на поверхні Церери тяжіють до імен божеств різних народів, що пов'язані із землеробством. Наприклад великий кратер, де спостерігаються загадкові білі плями зветься Окатор на честь римського бога-орача.

a_burlaka: (Default)
"Нові горизонти" передали високоякісне зображення Плутона. На фотографії добре видно, наскільки різноманітна його поверхня.


Для тих, хто не знає: місія "Нових горизонтів" іще не завершена. Саме зараз станція має здійснювати маневри, для того, щоб у січні 2019 досягти астероїда 2014 MU69, розміром у 45 кілометрів, що обертається по майже круговій орбіті на відстані у 44 астрономічних одиниці від Сонця. На що буде схожим цей астероїд (крига скоріш за все, але там може бути і камінь) важко уявити. Об'єкти Поясу Койпера раніше ніколи не досліджувалися міжпланетними станціями. У 2019 році 2014MU69 стане найвіддаленішим об'єктом, дослідженим АМС. Взагалі Плутон віддаляється у перегелії навіть далі, ніж цей астероїд, але зараз він знаходиться значно ближче за нього до нас.


Ну і варто нагадати, що насьогоднішній день НГ предали на Землю тільки 10% інформації, зібраної підчас прольоту Плутона, тож до 2019 року сумувати не доведеться.

a_burlaka: (Default)

Новину мабуть чули вже усі. Вона цікава сама по собі, але реакція на неї громадськості іще цікавіша. Справа у тому, що багато хто після прес-конференції одразу зробив заяви у стилі "ну і що?". Хтось каже, що "ми і так знали, що там є вода", а хтось взагалі закликає НАСА не пудрити людям мізки аж поки вони не знайдуть маленьких зелених чоловічків. Особисто у мене масовість таких заяв викликає бажання зробити єхидний коментар щодо популяризації науки: ви пропонуєте серед ОЦИХ науку популяризувати?


Давайте я все ж спробую розповісти, що такого важливого у цій новині. Ті хто каже "ми давно знали" ніколи не стикалися із людьми, як доводять, що ніякого життя на Марсі існувати не може у принципі, це абсолютно мертва та нецікава каменюка. Або із прихильниками теорії "унікальної Землі", які переконують, що ніде, ось зовсім ніде у Всесвіті крім нашої планети немає місця, де може існувати життя у принципі. Цих людей постійно доводилося переконувати, що знахідки води на Марсі - це не випадковість, що це не кілька сантиметрів льоду, що випадково збереглися у деяких місцях, що той лід не лежить мертвим грузом кілька сот мільйонів років. А ще постійно обговорювалося питання, чи може вода у рідкій формі існувати на поверхні Марса взагалі. Справа у тому, що на Марсі такий низький атмосферний тиск, що чиста вода, як і на Землі, стає рідкою при 0 градусів за Цельсієм, а вже при 10 градусах переходить у газоподібний стан. А у деяких високогірних районах вона взагалі минає рідкий стан, переходячи із твердого одразу у газоподібний.


Але штучні супутники Марса давно вже неодногазово реєстрували на його поверхні темні полоси, що з'являються у певні пори року і зникають у інші. І вже давно виникала підозра, що ці полоси - то сліди рідкої води. Але "марсоскептики" кожного разу тикали пальцем у те, що воно ніяк не підтверджено.


І ось вчені узяли, та й направили спектрограф на борту одного із супутникв на таку темну полосу. І знайшли там сліди перхлоридів. Ці сполуки мало того, що утворюються саме за умов рідкої води, так вона іще, за їх наявності, може залишатися рідкою аж до -70 за Цельсієм. Тож виявляється, що ці полоси - це дійсно потоки рідкої води, що у деякі пори року течуть Марсом. Причому потоки ці не такі і маленькі - кілька сотень метрів завдовжки та до 5 метрів завширшки, то ж виявляється, що вода на Марсі - не така вже й випадкова річ і можна робити нові припущення, про які "марсоскептики" знову будуть кричати "ценепідтверджено" і "ваша зацікавленість дослідженням космосу - не більше як нова релігія". І я навіть знаю, де буде проходити новий фронт. Нас будуть переконувати, що життя у розчинах пергідратів неможливе. І доведеться чекати нових "сенсацій, про які усе і так було відомо"...

a_burlaka: (Default)

Як відомо, коли вчені повідомляють нам про результати своєї роботи, то ці результати є їхньою інтерпретацією певних експериментів, спостережень чи розрахунків. При цьому ці інтерпретації можуть бути менш чи більш спірними. І для науковців це нормально. Вони сприймають як належне, що вони не встановлюють істину, а просто будують моделі тих чи інших явищ.


Однак для журналістів такий підхід залишається незрозумілим, особливо у такій специфічній галузі, як пошук інших планет. Ось і тепер читаю заголовок статті "Астрономи-аматори виявили групу комет біля далекої зірки". Що собі уявляє пересічний читач, що незнайомий із методиками достідження екзопланет? Що астрономи, причому які просто вийшли із телескопом до себе на подвір'я, дійсно щось там побачили із хвостом. А ось я, приблизно уявляючи собі, як усе це відбувається одразу засумнівався у об'єктивності заголовку і поліз читати.


Що ж було насправді? Орбітальний телескоп "Кеплер" за роки своєї праці на орбіті назбирав купу інформації про яскравість зірок у цей час. Не зважаючи на те, що спостерігав він тільки невеличкий шматочок неба, інформації цієї було так багато, що до її обробки підключили аматорів. І ось одна із груп аматорів помітила, що зірка KIC 8462852 якось дивно змінювала свою яскравість. Двічі вона ставала менш яскравою 2009 року, один тиждень вона була тьмянішою у 2011 році, а у 2013 цей період тривав аж три місяці.


Аматори зробили із цим даних правильний висновок: що вони самі нічого у цій дивній ситуації не розуміють і звернулися до вчених. І ось ті вже припустили, що то кілька комет руйнуються на орбіті зірки і хмара пилу, яку вони утворюють. Ну а далі вже журналісти зробили свою чорну справу.


Особисто у мене до цього припущення виникає одразу декілька питань. Перше - що це за комети такі, що літають групами. Друге - що це за хмара така від них, що здатна затьмарити зірку на 50% важчу за Сонце і яка знаходиться на відстані десятків і сотень світлових років від нас? Ну і найголовніше. Дивна така виходить хмара, що не розпорошується по всій орбіті комет, а рухається разом із ними.


Але якщо це не комети, то що? Результати ж спостережень залишаються. І їх треба якось інтерпретувати.


Посилання:
https://www.newscientist.com/article/dn28191-citizen-scientists-catch-cloud-of-comets-orbiting-distant-star/
a_burlaka: (Default)

Зазвичай хоч скільки-небудь серйозні статті про пошук позаземного життя не відрізняються різноманіттям: історичний огляд думок на цю тему, парадокс Фермі, формула Дрейка, можливо ще щось про Шкловського чи Сагана. Може для когось усі ці відомості і були б откровенням, але тут я на них зупинятися не буду. Розкажу те, про що зазвичай не розказують.


Читати далі )
a_burlaka: (Default)

Итак, давайте посмотрим, что у нас интересного есть за 40-м световым годом:

Аль Хурр, Лямбда Возничего - немного более тяжёлая и яркая чем наше Солнце жёлтая звезда, расположенная в 41,2 светового года. "Аль Хурр" означает "олень".


Капелла, Альфа Возничего расположена в 42,2 световых годах от нас. Капелла - 6я по яркости звезда на небе. Система состоит из двух массивных желтых звёзд, которые вращаются практически соприкосаясь друг с другом и двух красных карликов. В переводе с латыни "Капелла" - "козочка". Интересно, что арабы также называли эту звезду Аль Хайот, что значит "коза". Эта звезда часто ассоциируется с козой Амолфеей, молоком которой был вскормлен Юпитер, а её рог превратился в рог изобилия.


Аль Хауд, Тета Большой Медведицы. Расположеная в 44 световых годах от нас эта система состоит из горячей звезды класса F и двух красных карликов. "Аль Хауд" по арабски означает "пруд".


Альшаин, Бета Орла. Система расположена на расстоянии 44,7 светового года от нас. Главная звезда уже начала сходить с главной последовательности и сейчас имеет спектральный класс G. Второй компонент системы - красный карлик. В некоторых источниках сообщается, что есть и третий компонент - тоже красный карлик."Альшаин" в переводе с арабского означает "сапсан".


Альраи, Гамма Цефея - система состоит из оранжевого субгиганта, который движется к концу своего существования и красного карлика. Вокруг главной звезды к тому же вращается планета. Расстояние - 45 световых лет. "Альраи" - "пастух" в переводе с арабского. Арабы ассоциировали Альфу и Бету Персея с двумя коровами, а Гамму - с их пастухом.


Далим, Альфа Печи - система состоящая из вух звёзд - класса F и класса G. Расстояние до неё - 46 световых лет. Далимом, то есть "страусом" эту звезду назвали в своё время по ошибке, перепутав с Бетой Эридана.


Рас Альхаг, Альфа Змееносца - большая белая звезда в 46,7 светового года от нас. Ярче и массивнее чем Вега или Альтаир. К тому же вокруг не' вращается оранжевій карлик. "Рас Альхаг" в переводе с арабского означает "голова змееносца".


Аль Агемим, Эта Цефея - оранжевый субгигант в 1,6 раза массивнее и вчетверо больше, чем Солнце. Расположен в 46,8 световых лет от нас.


Асселус Примус, Тета Волопаса - система в 47,5 световых годах от нас. Состоит из звезды класса F и красного карлика. Название можно перевести как "первый ослик".


Талита Северная, Йота Большой Медведицы. Также имеет название Днокес. 47,7 световых лет. Состоит из двух белых звёзд и двух красных карликов. Название означает "Третья Северная". Что до "Днокес", то это слово "Second" в своё время прочитанное американскими астронавтами задом-наперёд, да так и прижившееся.


Альчиба, Альфа Ворона - звезда класса F в 48,2 светового года. С арабского название переводится как "Палатка".


Сердце (Cor) - такое название имеет звезда 20 Малого Льва. Жёлтая звезда, похожая на Солнце.


Альдерамин, Альфа Цефея - белая звезда в 48,8 светового года от нас. Название означает "правая рука".



Вот собственно и все звёзды в радиусе 50 световых лет от нас, которые имеют собственные названия.

Profile

a_burlaka: (Default)
a_burlaka

August 2016

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
2122232425 2627
28 293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 21st, 2017 08:38 am
Powered by Dreamwidth Studios