a_burlaka: (Default)

Нещодавно світові ЗМІ облетіла звістка про те, що у найближчої до нас зірки Проксими Центавра знайдено землеподібну планету. Зазвичай сайти з новинами обмежуються із приводу цієї планети тільки короткими повідомленнями. А я вирішив зрозуміти більш докладний огляд того, що там і як із тією планетою.
Проксима Центавра зазвичай відома тим, що вона є найближчою до Сонця зіркою. Однак ситуація із нею достатньо цікава. Справа у тому, що ця дуже маленька навіть за мірками червоних карликів зірка (у сім зазів менша за діаметром від Сонця і усього у півтора рази більша за Юпітер) майже напевно рухається орбітою навколо двох інших компонентів компонентів системи Альфа Центавра. Щоправда період такого обертання становить півмільйона років, що значно більше, ніж час, за який Альфа та Проксима Центавра підійдуть  до нас впритул і віддаляться на таку відстань, що жодна з них не зможе претендувати на те, щоб зватися найближчою до нас зіркою.

До 1915 року люди знати не знали ні про яку Проксиму Центавра, бо її не так і легко побачити навіть у невеликий телескоп. А наступного року ми будемо святкувати ювілей — сто років, як Проксима Центавра виявилася найближчою до нас зіркою. І ось тепер нова сенсація — планета і не якась там, а землеподібна та у “зоні життя”.
Взагалі-то історія  про цю планету розпочалася не тиждень і не три тому. Перші повідомлення про те, що там може бути планета з'явилися ще у лютому 2016 року. Тоді були опубліковані результати вимірювання промневих швидкостей зірки за допомогою HARPS (це спектрограф, встановлений на їхньому 3,6-метровому телескопі), які відбувалися протягом  12 ночей у 2013 році. Тоді невпевнено почали говорити про планету із масою у 1-2 земні на орбіті у 10-20 діб. Щоправда тоді “Перемога” кричати ніхто не  поспішив і було вирішено зайнятися додатковою перевіркою і перевірити результати за допомогою додаткових спостережень.
До серпня про планету  усі забули, аж поки журналісти не проговорилися, що астрономі із Піввденної європейської обсерваторії ось-ось зроблять заяву, що там дійсно щось сенсаційне. І ось 24 серпня астрономи таки визнали: там дійсно є планета. Щоб одразу не виникало питань: чи є фото планети і взагалі як вона  виглядає, розміщу тут ось цей графік. Пік — це і є планета. Це для того, щоб ви розуміли, як мало треба астрономам для щастя. Ті параметри, які вже відомі: маса у 1.3 маси Землі, період обертання у 11.2 доби та відстань від зірки у 0.05 а.о. (7,5 мільйонів кілометрів) є гарним приводом для оптимізму. А тепер вже виявилося, що у результатах дослідження UVES, яке проводилося у 2000-2008 роках, щоправда тоді сигнал «не дотягнув» і на нього не звернули уваги.

Досі невідомі два інших важливих показника: радіус планети та нахил її орбіти. Власне нахил орбіти, тобто як ця орбіта розташована  по відношенню до нас — найголовніше, чого ми про цю планету не знаємо. Справа у тому, що цифра 1.3 маси землі — це нижня оцінка її маси. При масі більше 2 мас Землі  існує вірогідність, що планета являє собою не тверде подібне до Землі тіло, а невеликий газовий гігант. Тож усе ще може виявитися не так добре, як це здається. Та й  узагалі може виявитися, що самої планети все ж не існує у природі. У тій таки системі Альфи Центавра вже відкривали планету, яка зрештою виявилася лише помилкою при спостереженнях.
Але поки що можна не тільки вважати планету існуючою, але і висловити деякі припущення щодо неї. У той час, як усі незрозуміло чому радіють, що планета так близько, найбільш цікавим є не те, що вона зовсім під боком, а те, що вона обертається навколо дуже маленького червоного карлика. Придатність до життя планети у системі червоного карлика взагалі є дуже  суперечливим питанням. Напевно ви вже помітили, що планета має дуже невеликий період обертання навколо зірки. Рік на ній має довжину усього 11 діб. Саме по собі воно нічого. Проксима  у 18 000 разів тьмяніша за Сонце і тому планета  на такій орбіті не тільки не спечеться, але і ще й буде досить прохолодною (“зона життя” для Проксими простягається між орбітами, періоди обертання на яких складають від 3,6 до 13 діб).
Але є одне але. Планета на такій близькій орбіті буде припливно захопленою. Період її обертання навколо своєї вісі буде синхронізований із періодом обертання навколо зірки. Тобто один її бік завжди буде повернутий до зірки, а інший — завжди від неї приблизно так, як  це відбувається із Землею та Місяцем. Через це вважається, що один бік у таких планет завжди розжарений і там завжди полудень, а інший — вкритий льодом і там завжди ніч. Щоправда  автори цих припущень забувають про два такі  важливі фактири як атмосфера та гідросфера. А вони там, судячи із великої маси планети мають бути достатньо потужними, приблизно з тих самих причин, із яких велика суперземля може зрештою перетворитися на аналог Нептуну — вона  збирає із навколишнього простору газ та рідину.
Світовий океан дуже не любить нагріватися нерівномірно. На Землі навіть різниця між нагрівом на у тропіках та на полюсах викликає течії, які можуть тягнутися на  тисячі кілометрів. Із холодних зон у теплі тече холодна вода, із тропіків до арктики — тепла. На Проксимі Б, якщо там  дійсно є потужний океан. Ще меньше здатна до нерівномірного розігріву атмосфера. Варто тільки якійсь її частині розігрітися сильніше, ніж інщим — і ось вже формується циклон, який несе теплу повітряну масу  у віддалені холодні райони. Особливо інтенсивно цей  процес відбувається над океаном, де форуються урагани.
Тож із теплом у Проксими Б усе  має бути не  так  погано. Точніше мало б бути, якби вона не була такою холодною. Хитрі вчені вже встигли побудувати модель клімату на ній, якою ви можете помилуватися нижче.

Як бачите,  тепло досить неслабо розподіляється поверхнею, але світла від зірки не вистачає і навіть на постійно освітленій півкулі є місця,  де температура не  підіймається вище 0 градусів за Цельсієм, тож температури там усе одно досить некомфортні. Крім того неосвітлена частина  планети усе одно буде являти собою пустелю, оскільки фотосинтез там майже неможливий.
Разом із тим  існують аж дві можливості для того, щоб уникнути припливного захоплення. Перша — це великий ексцентриситет орбіти. Вона виходить достатньо витягнутою, через що швидкість руху по орбіті на окремих її ділянках буде то меншою за швидкість обертання навколо вісі, то більшою. Таким чином  сонце все ж буде “зазирати” на темний бік. Нажаль дуже великий ексцентриситет — то не дуже добре для життя, та й ми жодного уявлення про орбіту планети ще не маємо.
Друга можливість — це тісна система і  кілька планет поруч із Проксимою-Б. У цьому випадку планета може бути запертою у резонансі не 1:1, а 2:3 чи якомусь іншому. Поки що ніяких інших планет у системі не спостерігається. Є дуже неясний пік, який відповідає ще одній планеті з періодом обертання близько 60 діб, але то навіть не припущення ще.
Є іще одне дискусійне питання із приводу планет у системі червоного карлика, на яке може дати відповідь Проксима-Б. Як і багато інших червоних карликів Проксима — зірка, що спалахує. В середньому 8 разів за наш рік. Ці спалахи подібні до тих, що відбуваються на нашому Сонці, але значно потужніші. Із приводу того, як вони можуть впливати на життя на планеті також точиться чимало суперечок. Існує думка, що вони  взагалі роблять планету непридатною до життя. З іншого боку магнітосфера у таких планет все ж є. І вона разом зі щильною атмосферою цілком може затримувати увесь надлишок випромінювання. І від тих спалахів навіть може бути користь. Вони можуть викликати “полярні сяйва” які не тільки вкриватимуть усе небо, але і можуть мати достатню потужність для того, щоб зігрівати поверхню і забезпечувати рослини на “нічному” боці світлом.
Як би там не було, а пошукати так звані біомаркери  у спектрі Проксими буде дуже цікаво, та й детальне вивчення планети іншими методами також може принести свої плоди. Наостанок можна  нагадати, що задовго до відкриття, яке так сколихнуло інтернет у Проксими Центавра вже відкривали планету. Було це 1998 року і тоді також результат було отримано за даними спектрографа, але згодом існування планети було спростовано.
a_burlaka: (Default)
Текст із приводу фарбування асфальту перед приїздом Порошенка до Харкова.
Оскільки вже виникла така тема, мабуть таки висловлюся із приводу "фарбування асфальту" по пунктах.
1. Захисні фарби для асфальту дійсно існують. Щоправда у нас ці фарби переважно застосовуються у приміщеннях із асфальтобетонною підлогою, а не для асфальту на вулиці. Дорого і жаба не спить. Це достатньо дорогі і складні суміші, які спеціально призначені для захисту асфальту і більше ні для чого, бо крім підвищеної зносостійкості мають також значні показники по зчепленню із асфальтом та шорохуватість, щоб машини і люди на них не ковзали.
2. Існує і інший вид фарб для асфальту. Назвою у нас вони ніяк не виокремлюються і треба читати опис, для чого вони призначені. А призначені вони для нанесення розмітки на дороги. Для суцільного покриття асфальту іх не використовують по-перше через те, що розмітка якось має виділятися, по друге через те, що на збереження коефіцієнту зчеплення ці фарби просто не розраховані, про що знають усі мотоциклісти. Саме такою є фарба MIXON DROM, наведена на одному з фото нижче.
3. Фарба, якою покривають асфальт на відео не відноситься до жодного із цих видів. Це - ПФ115П і вона взагалі НЕ ПРИЗНАЧЕНА для покриття такої поверхні, як асфальт. Тільки для дерева та металу. І має вона одночасно два важливих недоліки: 1) вона можже зробити поверхню слизькою. 2) вона швидко буде витерта ногами та шинами.
4. Зважаючи на характерну технологію нанесення фарби більш вірогідний другий сценарій, бо чогось віддалено схожого на грунтовку на відео не спостерігається, а поверхня асфальту досить-таки брудна.
Тож на відео таки зображена дурість тих, хто такі роботи виконує, а не журналісти не розібралися, що до чого.
Читати далі )
a_burlaka: (Default)

Рухаючись далі від Юпітера ми досягаємо третього з великих супутників Юпітера і найбільшого супутника  Cонячної системи взагалі — Ганімеду. Його діаметр складає 5268 кілометрів, тобто він більший за Меркурій. Він також пов'язаний із Іо та Європою резонансом, обертаючись навколо Юпітеру за час, що вдвічі перевищує час обертання Європи і вчетверо — Іо.


 
Read more... )


Те, що Ганімед тільки частково схожий на місяць добре видно по тому, чим насправді є одна із найвизначніших деталей його рельєфу: область Галілея. На перший погляд ця кругла темна пляма біля північного полюсу Ганімеда здається величезним ударним кратером, аналогічним до місячних морів. Але насправді це навпаки фрагмент тої поверхні, яка існувала на Ганімеді у часи, коли він тільки сформувався. Навколо цього фрагменту утворилися нерівності рельєфу, а саму область розкреслили невеликі хребти висотою до 100 метрів.


На превеликий жаль на поверхні Ганімеду немає таких широких тріщин, як на Європі, бо можливо, що його підземний світ не менш цікавий, ніж у неї. Передбачається, що під льодовою поверхнею також може існувати океан глибиною до ста кілометрів



 Каллісто, четвертий великий супутник Юпітера можна вважати одним з найнезнаменітіших об’єктів Сонячної системи. Сам по собі він був би досить цікавим об'єктом, якби не три його сусіди, кожен із яких є яскравим і популярним об'єктом. Каллісто має діаметр у 4800 кілометрів, тобто майже такого ж розміру, як і Меркурій. Це третій за розміром супутник у Сонячній системі. На відміну від трьох інших великих супутників Каллісто хоч і обертається синхронно навколо своєї вісі та Юпітера, але при цьому період її обертання не утворює резонансу із іншими супутниками, а орбіта майже кругова. Внаслідок цього надра Каллісто недиференційовані і увесь супутник має більш-менш рівномірний склад. Коли дивишся на всіяну чіткими кратерами поверхню Каллісто, то вона справляє враження такого ж каменю, як і поверхня Місяця або Меркурію. Насправді ж більш ніж наполовину складається з криги. Її тут у відсотковому відношенні більше, ніж на будь-якому іншому супутнику Юпітера. Більше того. Саме на цьому супутнику космічні апарати виявили сліди вуглеводнів, зокрема вуглекислий газ.



 Найбільш цікаві деталі поверхні Каллісто — це величезні ударні басеїни Вальгала і Асгард, оточені кільцевими структурами, що тягнуться на сотні кілометрів. Уявіть собі амфітеатр, у якому б легко помістилася Україна. Це і буде Вальгалла.




Взагалі Каллісто цікава саме тим, що вона не має тих особливостей, які притаманні іншим супутникам Юпітера. Це просто куля із суміші каміння та льоду, яка не знала ані розігріву надер, ані вулканізму, ані розтріскування поверхні. Але на ній інтенсивно іде інший цікавий процес — ерозія. Якщо на приклад на Ганімеді кратер не був зтертий катастрофічними процесами таяння криги, то він буде руйнуватися вкрай повільно, залишаючись чітким багато мільйонів років. На Каллісто ж, де іде інтенсивний процес сублімації льоду ( тобто його прямого переходу із твердого стану у газоподібний навіть відносно молоді кратери вже сильно зруйновані.




Зрештою можна подивитися на усі чотири супутника разом і виявити загальні закономірності. Чим ближчий супутник до Юпітера, тим більше припливні сили розігрівають його надра і тим менше на ньому води. На Іо ці сили настільки великі, що навіть майже повна відсутність води не заважає поверхні кулі перейти у рухливий стан і формує дійсно унікальні умови. На Європі відбуваються схожі процеси, тільки тут припливна сила діє на воду і кригу, а не на силікатні породи. Ганімед міг би бути схожим на величезну Європу, але припливні сили впливають на нього занадто слабо для того, щоб його крижана кора залишалася у розтрісканому стані, хоча очевидно, що у якийсь період часу так і було. Каллісто — остання стадія, коли  гравітації не вистачає сили навіть для того, щоб відділити каміння від криги, а тільки на те, щоб Юпітер постійно висів лише над однією півкулею супутника. Чотири геть несхожих один на одний світи, що утворилися із одного й того самого матеріалу за допомогою одних і тих самих сил.


 


 


 


a_burlaka: (Default)
Юпітер — це не тільки найбільша планета Сонячної системи з бурхливою атмосферою і потужним магнітним полем, а ще і модель планетної системи у мініатюрі. На сьогоднішній день відомо 67 його супутників, чотири найбільші з яких можна вважати окремими світами. І справа не лише у тому, що це достатньо великі об'єкти, і в тому, що на них можливе існування життя. Просто кожен із них має настільки індивідуальний вигляд, що навіть не віриться, що усі вони сформувалися з одного і того ж газопилового диску, який колись існував навколо новонародженого Юпітеру і розділені відстанню, порівнюваною із відстанню між Землею та Місяцем.

Read more... )


Внаслідок цих процесів на супутнику, що лише трохи більший за Місяць ідуть інтенсивні вулканічні процеси. На Іо існує безліч вулканів, деякі із яких нагадують земні, а деякі не мають аналогів у нас. Найдивовижніше у поверхні Іо — це те, що на ній майже відсутні кратери — потоки лави та розплавленої сірки постійно формують новий ландшафт. Якщо тут і є якісь кратери — то це кратери вулканів. Найпомітніший вулкан на Іо називається Пеле, на честь полінезіської богині вулканів. Його добре видно навіть на знімках супутника, зроблених здалека. Велике червоне кільце із нерівними краями — це і є Пеле, який постійно викидає із себе сірку, що формує кільце навколо нього. Біля Пеле знаходиться величезна столова гора, названа плато Дунай.




Столові гори — це взагалі одна із найбільш розповсюджених деталей поверхні Іо. Вони утворюються внаслідок постійних розломів кори. Якби ми опинилися на поверхні плато Дунай, то перше, що кинулося б нам у вічі, це пейзаж у вісь відтінках жовтого кольору: від майже сірого, до помаранчевого. Наступним мав би бути величезний Юпітер, що висить над горизонтом. Висить він там постійно, бо обертання Іо навколо своєї осі синхронізоване із обертанням навколо планети. Але видно його далеко не завжди, бо небо частково закрите величезним  вулканічним викидом із Пеле, що завдяки невисокій силі тяжіння підіймається на висоту 300 кілометрів над поверхнею, а завширшки він 1200 кілометрів.




Якщо ви підійдете до краю плато, то побачите, що воно являє собою урвище висотою 2-3 кілометри, а дну каньону завширшки у 20 кілометрів тече розплавлена сірка. Якщо ж піти вздовж цього каньону на північ, то можна через деякий час дістатися самого кратеру Пеле. Це діра у поверхні розміром 30 кілометрів, на дні якої знаходяться лавові озера.




А якщо обійти кратер, то з іншого його боку можна побачити великий гірський масив. Найвища точка цього масиву зветься Південною Боосавлою і є однією із найвищих гір у Сонячній Системі. Вона має висоту у 18 кілометрів, тобто вдвічі вища за Джомолунгму. При цьому, на відміну, наприклад, від надзвичайно похилого Олімпу на Марсі це дійсно шпилеподібний пік, утворений зіткненням двох шматків розтрісканої кори супутника.




Що цікаво, Пеле не є найбільшим вулканом на Іо. Просто він надзвичайно активний.. Найбільший вулкан — патера Локі, що має діаметр більше 200 кілометрів. Це достатньо оманливий вулкан. Зазвичай лавові озера на його дні вкриті шаром затверділої лави. Але час від часу потік тепла із надер Іо зростає удесятеро і тоді шар починає плавитися.
Іо виглядає справжнім пеклом і тонка атмосфера з діоксиду сірки тільки доповнює цю картину. Однак насправді це пекло заморожене. І там, де вулканічної діяльності немає, температура падає значно нижче нуля, про що красномовно свідчить існування окремих “кишень” із кригою.




 


Від Іо варто перейти до Європи, другого по відстані від Юпітеру супутника. Зазвичай, коли говорять про “крижані супутники Юпітера”, то мають на увазі у першу чергу саме її. Це найменший із великих супутників Юпітера. Він навіть трохи менший за Місяць. Європа знаходиться на такій відстані від газового гіганта, на якій збереглася вода. Саме тому на перший погляд цей супутник виглядає повною протилежністю Іо. Замість потоків лави і кольорових плям від вулканів ми спостерігаємо гладеньку крижану кулю, єдиною деталлю поверхні якої є величезні тріщини. Навіть тонкий шар атмосфери тут сповнений не оксидом сірки, а киснем та водяною парою. Насправді ж води на Європі менше, ніж на Ганімеді та Каллісто, а за густиною цей супутник цілком порівнюваний із Землею. Та й вирівнювання його поверхні, яке так кидається у вічі має приблизно ту ж саму природу, що і на Іо.



Європа знаходиться у резонансі із Іо і період її обертання рівно удвічі більший, ніж у її вулканічної сусідки. Невеликого ексцентриситету орбіти достатньо для того, щоб супутник деформувався, а його надра розігрівалися. Щоправда на відміну від Іо на Європі плавляться та тріскаються не силікати і сірка, а крига. Крига — достатньо пластичний матеріал, тож цих процесів достатньо для того, щоб із часом усі кратери на поверхні згладжувалися. Як точно це відбувається поки що невідомо, але все вказує на те, що крига на поверхні Європи достатньо молода.
 



Якщо ж ми вирішимо спуститися на поверхню Європи, то краще за все це зробити у район однієї із найбільших тріщин. Те, що виглядає на знімках системою тонких ліній насправді є величезними крижаними проваллями, ширина яких може досягати 20 кілометрів, а краї мають нерівний і хаотичний характер і часто вкриті поперечними тріщинами. Самі по собі тріщини — це вікно до одного із потенційно найцікавіших місць Європи — її підповерхневого світу. Точно це поки що не встановлено, але наявність магнітного поля, поведінка льоду а також численні викиди рідини та газу вказують на те, що під поверхнею Європи може ховатися океан, за деякими оцінками вдвічі більший за об'ємом, ніж океан Землі. І саме на цей океан люди сподіваються найбільше, як на можливе місце існування позаземного життя у нашій зоряній системі. Можливо навіть десь там у глибинах супутника існують навіть багатоклітинні організми зі складною поведінкою. Але стоячи на краю тріщини ви ніколи їх не побачите. Справа у тому, що навіть за найоптимістичнішими оцінками товщина крижаної кори Європи складає кілька кілометрів. Тож, вглядаючись у такий розлом, можна побачити тільки загадкову темну безодню.
 




Але на поверхні Європи можна побачити немало інших цікавих речей. Наприклад тут можна помилуватися свідоцтвом того, що тріщини у крижаній корі супутника — річ вкрай недовговічна. Із часом вони закриваються і на їхньому місці залишається тільки пара паралельних хребтів висотою у декілька десятків метрів.




Крім того, на поверхні Європи можна спостерігати зовсім вже фантастичні пейзажі. Мова іде про своєрідну деталь рельєфу, яка зветься “хаос”. Являє вона собою зони, де дрібні тріщини перетинаються дійсно хаотичним чином, утворюючи своєрідний лабіринт. Утворюються вони внаслідок багаторазового плавлення та замерзання льоду. Найбільший із хаосів Європи — Конамарський, що має діаметр 144 кілометри.




 


(Далі буде...)


a_burlaka: (Default)


Давайте я спробую повернутися до практики спростування усіляких міфів, що ширяться інтернетом. Не знаю, чи буде це актуально для вас, але я хочу поговорити про одну пісню, яку інколи видають зовсім не за те, чим вона насправді є.





Починається ця історія у 1929 році із двох хлопців-бретонців Жана-Бернара та Жана-Марі Прима. БретОнців не слід плутати з бритАнцями — це такий кельтомовний народ у Франції. Жан-Бернар та Жан-Марі були селянами і спекотного літа разом із іншими своїми родичами збирали яблука. Яблука були дуже важливими для бретонців не тому, що вони любили ними похрустіти, а тому, що із них виготовляють сидр, який дуже весело пити потім цілий рік. Тож, невдовзі після того, як остання бочка була наповнена тим, що потім перетвориться на сидр хлопці вигадали веселу пісеньку про те, як важко їм працювалося і як весело їм тепер буде пити. Пісенька дуже сподобалася іншим бретонцям і тому широко поширилася між ними під назвою “Ev chitr`ta Laou!”, тобто “Пий сидр Лоу!”. Декілька десятиліть ця пісня залишалася суто народною і за межами Бретані про неї ніхто (крім фольклористів) не чув аж поки бретонський музикант Алан Стівел не зробив запис її обробки, яка і стала відомою у світі. За наступні три десятиліття різні групи виконали із два десятки обробок цієї пісні різними мовами. Найвідомішими, якщо дивитися на світ взагалі із них слід вважати All For One (2003) від Blackmore`s Night та How much is the Fish (1998) від Scooter.




Але найдивовижніший поворот у долі пісеньки про збирання врожаю та пиятику з його приводу стався у російському інтернеті. Одними із найперших виконавців “Ev chitr`ta Laou!” були голландський гурт Bots та німецький Oktoberklub. Виконані ними німецькомовні варіанти пісні називаються відповідно Zeven dagen lang та Was wollen wir trinken. Саме ыз останньою і сталася дивовижна метаморфоза. Хтось у Росії вирішив, що ця невинна застольна пісенька є гімном Люфтваффе часів Другої світової і наклав її на відповідний відеоряд. А люди узяли та й повірили. Хтось кричить, що дійсно крута героїчна пісня, а хтось абсолютно щиро непокоїться про відродження фашизму. І були б то лише росіяни. Легко можна знайти і кілька кліпів, явно зроблених українцями. Пр цьому рівень маразм тільки зростає. Я не знаю, яким тугим на вухо треба бути, щоб у мелодії застольної пісні почути навіть не гімн, а марш, але так сталося. До речі марш Люфтваффе дійсно існував і з ним пов'язана окрема цікава історія, але про нього я зараз не буду.




Просто дивовижно, скільки людей версію із гімном сприйняли серйозно. Особливо веселить те, що Oktoberklub, пісню якої і видають за “нацистський марш” взагалі-то була групою соціалістичного спрямування. А ті, до кого таки дійшло, що то неправда почали вигадувати власні цікаві варіанти. Наприклад ходить версія, що Ev chitr`ta Laou! - то похідний гімн Ірландської республіканської армії і деякі упороті навіть починають кричати, що розміщувати цю пісеньку — значить підтримувати тероризм. Але найцікавіше, що розповідають про цю пісню — це те, що вона старовинна, їй не одне століття і у всіх народів є її варіанти. Але цих варіантів просто не існує. Плутанина виникає через те, що один із британських варіантів являє собою накладання на оригінальну музику слів старовинної англійської пісні “Wille`s Lady” яка дійсно має не одне століття історії.




Ну і наостанок розміщу тут “канонічний” тепер варіант “гімну люфтваффе”. Ця версыя цікава не тільки тим, що воно названо маршем, але і дивовижою конструкцією “люфтваффе сс”. Ось чесно, я не настільки добре знаю історію, щоб однозначно сказати, як би відреагували льотчики люфтваффе, якби їм хтось сказав, що вони належать до СС. Можливо вони одразу б почали бити цю людину тим, що попадеться під руку, а можливо просто сказали б, що цьому хлопцю сидру більше не наливати...


 





a_burlaka: (Default)
Друге - це моя лекція на 15х4 про дисперсні системи. Не сказати, щоб щось видатне, але сподіваюся, що комусь сподобається.
a_burlaka: (Default)
Схоже, що я дещо заборгував. Перше - це моя лекція про космічні кораблі. Дуже складна лекція, перш за все - для мене. Стільки слайдів, які я малював власноруч у мене не було ще ніде. Ну і година питань - це те дуже круто.


a_burlaka: (Default)


     Марс — це небесне тіло, про яке користується у людей чи не найбільшою увагою. Червона планета, на якій ми вперто продовжуємо шукати життя і від якої більше за все чекаємо сюрпризів. Щось там під тим піском точно має бути.









     Разом із тим цікаві речі на поверхні цієї планети можна побачити і дуже і дуже легко. Більше того, значна кількість марсіанських цікавинок зосереджена у одному регіоні. Зазвичай із усіх цих цікавинок люди згадують найвищу гору Сонячної системи — вулкан Олімп, але на тому зазвичай знання про найцікавішу місцевість на Марсі і обмежуються.



Читати далі )
a_burlaka: (Default)


 



У школі усіх навчають, що у природі речовина може бути в одному із чотирьох агрегатних станів: твердому, рідкому, газоподібному та плазменному. Однак досить часто ми стикаємося із ситуаціями, коли агрегатний стан певної речовини ми визначити просто не можемо. Саме так і відбувається із хмарами, зубною пастою, глиною. Описати стан усіх цих речей можно словом “дисперсна система”.




 




Те, що здається нам якимось особливим станом речовини, насправді є їх поєднанням особливим чином. Однак для того, щоб зрозуміти, що ж таке є дисперсна система, треба почати із такої досить незвичної штуки, як термодинамічна фаза. Термодинамічна фаза — це певна кількість речовини, однорідна у хімічному та фізичному плані і відділена від іншої речовини поверхнею поділу фаз. Останнє уточнення здається дещо штучним, однак воно дуже важливе, оскільки саме на поверхні поділу фаз відбувається купа не дуже зрозумілих на перший погляд, але досить важливих для нас явищ.




Так от, дисперсна система — це така система, яка складається із двох чи більше термодинамічних фаз, причому одна фаза міститься всередині іншої. Та, що знаходиться всередині зветься дисперсною фазою, а та, яка її оточує — це дисперсійне середовище. При цьому ці дві фази не змішуються, але і не розділяються повністю. Якщо це відбувається ( наприклад якщо дисперсна фаза випадає у осад) то система руйнується.




 




При цьому треба зазначити, що і дисперсна фаза і дисперсійне середовище можуть знаходитися у будь-якому із трьох агрегатних станів (плазма у вільному стані на Землі зазвичай не зустрічається) і в залежності від цього дисперсійні системи можуть виглядати геть по-різному. Єдине, що не утворює дисперсійну систему — це газ із газом, бо молекули газів увесь час рухаються і легко перемішуються, тому поверхня розділу фаз між ними не утворюється. Ви могли б заперечити, що пара, яку ми бачимо над чашкою гарячої кави — це і є приклад такої системи, однак там у якості дисперсної фази виступає не газоподібний стан усім відомого оксиду водню, а його дрібні крапельки, що встигають конденсуватися у повітрі безпосередньо після того, як вода випаровується.




Системи, у яких дисперсійним середовищем є газ, а дисперсна фаза — рідка чи тверда називаються аерозолями. Зазвичай ми звикли до того, що аерозолі — це щось, що продається у балончиках та випускається у повітря за нашим бажанням. Насправді ж аерозолями є багато інших речей, починаючи від диму і туману і закінчуючи хмарами у небі. Тому аерозолі — це мабуть ті дисперсні системи, які відомі геть усім.




 




Однак дисперсні системи, у яких дисперсійним середовищем виступає рідина не менш важливі для нас. Бо сама наша кров є такою системою і дуже важливим є її підтримання у стані саме дисперсної системи. Взагалі дисперсні системи із рідким середовищем поділяються на три типи в залежності від того, у якому стані у них знаходиться дисперсна фаза. Суспензії, у яких дисперсна фаза є твердою є найрізноманітнішими. Сюди входять і людська кров, і томатна паста і мул у воді.




Що стосується емульсій, то це мабуть найнезвичайніший вид дисперсних систем, оскільки саме тут далеко не всі речовини можуть виступати у якості дисперсної фази. Для більшості речовин спроба отримати дисперсну систему типу “рідина у рідині” закінчується приблизно так само, як спроба отримати дисперсну систему із двох газів. Однак із речовин, які зазвичай вільно змішуються між собою все ж створюють емульсії. Для цього застосовують додаткові речовини, які називаються  емульгаторами. Зазвичай це якісь рідини, молекули яких мають полярну структуру і створюють захисну плівку навколо часток тієї рідини, що має виступати у якості дисперсної фази. Такий прийом зокрема дуже часто використовується у харчовій промисловості, коли треба замінити речовину, яка у певному середовищі утворює дисперсну систему природнім чином дуже схожою на неї, але такою, що зазвичай у даних умовах не диспергує.


 






Окремо слід сказати про випадок коли дисперсну систему із рідиною утворює газ. На перший погляд це виглядає досить екзотично, але насправді із подібними системами ми також зустрічаємося ледь не щодня. Бо найпоширенішим представником газових емульсій є усім нам звичні піни: піна для гоління, піна на пиві, монтажна піна. Утворюються піни тоді, коли газу у рідині більше, ніж його у ній може розчинитися. Чому такий газ просто не виходить із неї, як це зазвичай буває? Причиною є сила поверхневого натягу, яка саме і виникає на границі розподілу фаз. Сила ця може бути настільки великою, що вона врівноважує силу Архімеда і рідина просто не може виштовхнути із себе газ. Звичайно, що це переважно можливе у тих випадках, коли площа поверхні бульбашки достатньо велика у порівнянні із її об'ємом. Тож зазвичай такий фокус виходить тільки із невеликими бульбашками. До речи, умови рівноваги в усіх попередніх дисперсних системах також багато у чому визначаються саме силою поверхневого натягу. Наприклад форму хмар також багато в чому визначає саме вона.




Що ж стосується дисперсних систем із твердим дисперсійним середовищем, то їхньою цікавою особливістю є те, що у них у порівнянні із попередніми видами сила поверхневого натягу тут не грає такої великої ролі. Натомість дисперсна фаза може відносно легко змінюватися без руйнування структури матеріалу. Почати тут краще із ситуації, коли дисперсна фаза газоподібна. Це будь-яке пористе тіло. Прикладами тут можуть бути і пінопласт і губка у ванній кімнаті. Якщо останню намочити, то вона переходить із стану дисперсної системи із газоподібною дисперсною фазою до системи із рідкою фазою. А якщо таку губку просочити якоюсь речовиною, що може тверднути, то кінцевим результатом стане утворення системи типу “тверде тіло-тверде тіло” яку зазвичай називають композитним матеріалом.




 




Таким чином ми весь час у своєму житті зустрічаємося із дисперсними системами та їхніми незвичними властивостями, але зазвичай цього просто не усвідомлюємо. І якщо зрозуміти що собою являють такі системи, то багато того, що ми кожен день використовуємо не розуміючи стане більш зрозумілим, але від того не менш цікавим.


a_burlaka: (Default)


     Система координат — це найточніший спосіб визначити взаємне положення двох чи більше точок на площині чи у просторі. У астрономії застосовується кілька систем координат, однак усі вони є сферичними, тобто описують небо як сферу. Є основна площина, яка перетинає цю сферу, утворюючи коло. Є пряма, перпендикулярна цій площині, що утворює два полюси.





     У якості прикладу можна узяти екваторіальну систему координат. У неї основною площиною є та, що проходить через небесний екватор, а північний полюс співпадає із напрямком на Полярну зорю. Перша координата називається  схиленням і являє собою кут між напрямком на небесний екватор та напрямком на об'єкт. Вимірюється у градусах і може бути від -90 до 90. При цьому -90 — напрямок на південний полюс, 0 — на екватор, 90 — на північний полюс. Друга координата називається прямим піднесенням і вона являє собою кут між небесним меридіаном весняного рівнодення та небесним меридіаном, на якому знаходиться зоря. Однак на відміну від схилення, пряме пі піднесення вимірюється у годинах, хвилинах і секундах.




 




     Така система координат може здатися досить дивною, однак для наземних спостережень вона була і ще довго буде залишатися основною. Бо небо над нашою головою змінюється в залежності від часу доби, пори року і положення спостерігача на земній кулі. Однак як би не змінювалося небо, кути між зірками завжди залишаються одними і тими ж самими і застосовуючи систему кутів легко можна робити перерахунки, визначаючи час і місце появи тієї чи іншої зорі у для конкретної точки спостереження досить неважко. Саме ця система дозволяє надійно ідентифікувати об'єкти у небі.




     Проблема полягає у тому, що наш всесвіт не є вогниками на темній сфері, а являє собою величезну тривимірну структуру. І якщо ми спробуємо достатньо точно хоча б невелику частину цієї структури собі уявити користуючись екваторіальною системою координат, то дуже швидко зрозуміємо, наскільки це важко. По перше до двох координат доведеться додати ще третю — відстань до об'єкту. По-друге, розуміння положення зірок це не дуже полегшує. Наприклад розглянемо досить просту задачу. У нас є три зірки із відомими прямими піднесеннями, схиленнями та відстанями до них. Треба визначити відстані між цими трьома зірками. Рішення такої задачі у сферичних координатах настільки складне із застосуванням тригонометричних функцій, що зазвичай її вирішують, просто переходячи до координат декартових, у яких вона вирішується за формулою D=sqrt((x2-x1)^2+(y2-y1)^2+(z2-z1)^2). Тобто усе що треба — це прямокутна система координат XYZ, знайома мабуть усім. Значно простіша у використанні і більш інтуїтивно зрозуміла, ніж сферична, однак абсолютно непридатна для ведення спостережень із Землі. У обсерваторіях нею користуватися абсолютно неможливо.




     Однак користуватися екваторіальною системою координат добре, коли ти сидиш біля її початку і нікуди не рухаєшся. Коли ж ти починаєш пересуватися простором, який цією системою координат описується, о швидко розумієш, яка вона незручна. Спробуйте поїздити Харковом, користуючись у якості координат азимутом на ваше місцезнаходження, узятим від Держпрома та відстанню до нього. Причому враховуйте, що їхати вам треба не до Держпрома, а, наприклад з Холодної Гори на Основу, причому найкоротшим шляхом. А тут воно ще у тривимірному просторі. І “азимутів” аж два штуки одночасно.




 




     Тому можна припустити, що у майбутньому, коли людство навчиться пересуватися між зорями основною буде саме декартова система координат, якою б невдалою для сучасних спостерігачів вона не була.


a_burlaka: (Default)




    






    Як відомо, за межами нашої Сонячної Системи відкрито вже чимало планет. Планети ці обертаються навколо зорь, які розташовані від нас на різній відстані. Різні планети, різні відстані, різні зорі. Які із них є найближчими до нас?




     Тут треба сказати, що хоча останнім часом відкривають усе більше планет, частина їх потім виявляється не планетами, а чимось іншим. Саме тому зоряна система, яка ще донедавна вважалася такою, що містить найближчу до нас планету, що не обертається навколо нашого Сонця сьогодні, у грудні 2015 року такою не є. Система ця є досить яскравою, оскільки віддалена від нас усього на 4,2 світлового року, однак на території України її не видно, оскільки це зірка південного неба. Система ця зветься Альфою Центавра і складається із трьох зорь. Перша та друга із них утворюють пару, що обертаються навколо спільного центру мас на відстані приблизно рівній тій, на яку від Сонця віддалений Уран при досить сильно витягнутій орбіті. Один оберт одна навколо іншої вони здійснюють приблизно за 80 земних років. Більша з них трохи переважає за розмірами та масою наше Сонце, а друга — на 10% легша та на 14% менша за розміром за наше світило. Ось саме біля цієї зірки три роки тому нібито і знайшли планету, принаймні на 13% більшу за масою ніж Земля, що оберталася усього трохи більше, ніж за 3 доби. Однак цієї осені виявилося, що ніякої “гарячої суперземлі” там немає. У жовтні було опубліковано статтю, у якій вказувалося, що коливання зірки, за якими було виявлено цю планету — лише дефекти обробки даних. Щоправда ще у березні 2015 року було припущено, що у цього ж помаранчевого карлика є інша планета, що обертається навколо нього за 2-3 тижні, однак поки що вона лишається теоретичною, тож Альфа Центавра зі списку систем, що мають планети тимчасово випала. До речі, третя зірка у цій системі досить цікава. Це крихітна тьмяна зірка у 9 разів менша за наше Сонце, що обертається навколо головної пари зірок на відстані у 15000 астрономічних одиниць (приблизно у 500 разів далі, ніж Нептун від Сонця). Один оберт ця зоря, що зветься Проксимою Центавра робить за півмільйона років.




     Що ж до власне списку планетних систем, то він виглядає так:




1. Епсилон Еридана.




     Ця не дуже яскрава зірка є приблизно таким самим помаранчевим карликом, що й Альфа Центавра B і має приблизно такі самі розмір та масу. Епсилон Ерідану — досить молода зірка, її вік сягає лише півмільярда років. Ще у 1988 році навколо неї було виявлено потужний уламковий пояс. Пізніше було виявлено, що таких поясів там два: один на відстані біля 3 астрономічних одиниць від зірки, а другий — біля 20 астрономічних одиниць. Також було виявлено, що майже по зовнішньому краю внутрішнього поясу рухається досить витягнутою орбітою велика планета. Передбачається, що ця планета у півтори рази більша за Юпітер і обертається навколо зірки за 2500 земних днів. У грудні 2015 року цій планеті було присвоєно назву Егір на честь скандинавського морського велетня. Сама ж зірка нині має власну назву Ран, на честь дружини Егіра. Розташована зоря у 10,5 світлових роках від нас.




2. Грумбридж 34.




     Цю зірку, а точніше пару зірок не видно неозброєним оком не зважаючи на те, що розташована вона у 11,6 світлових років від Сонця у напрямку сузір'я Андромеди. Це два червоних карлики, що обертаються один навколо одного по майже круговій орбіті на відстані у 147 а.о. один від одного (більш ніж втричі далі, ніж Плутон від Сонця) і здійснюють один оберт приблизно за 2600 років. Хоча це червоні карлики, але більший із них у три рази масивніший за Проксиму Центавра, а менший — у півтори. Ось саме у більшого із них близько року тому і була відкрита планета, вп'ятеро масивніша за Землю, що обертається навколо своєї зірки за 11 із половиною діб. Така собі “супервенера”.




3. Тау Кита.




     Це досить яскрава зірка, що розташована на відстані 12 світлових років від нас у сузір'ї Кита. Вона приблизно на 20% менша та на 1,3 мільярда років старша за Сонце, але не зважаючи на це вважається таким саме жовтим карликом, як і наше світило. Біля неї на сьогоднішній день знайдено аж 5 планет. Три із них - гарячі суперземлі, що отримують від свого світила більше світла, ніж Венера. Їхні маси складають від 2 до 3,6 мас Землі, а періоди обертання — від 14 до 94 діб. Четверта планета знаходиться у зоні, де на поверхні можливе існування води у рідкому стані, однак вона учетверо важча за Землю і в цілому температура на ній вища. П'ята ж планета більш ніж у шість разів масивніша за Землю і не зовсім зрозуміло, чи це суперземля, чи аналог Нептуну. Знаходиться вона значно далі зірки, ніж чотири попередні. Також у системі існує потужний уламковий диск.




4. Зоря Каптейна.




     Цю невелику (майще учетверо менша від Сонця) червону зорю можна побачити у невеликий телескоп у сузір'ї Живописця. Це надзвичайно стара зоря. Її вік сягає 11,5 мільярдів років. Але не зважаючи на свій поважний вік зоря Каптейна досі демонструє потужні спалахи, дуже схожі на сонячні, але значно більші за масштабом. Планет на сьогоднішній день у неї відкрито дві. Перша — із масою у 4,5 рази більшою від земної обертається навколо зірки за 48 діб однак при цьому усе одно знаходиться на зовнішньому краю зони, у якій можливе життя. Друга ж усемеро важча за Землю та обертається ще далі.




5. Глізе 687




     Це досить великий червоний карлик, маса якого сягає 40%, а радіус — половини сонячного. Не зважаючи на це розгледіти його у сузір'ї Дракона можна тільки у телескоп. Відстань до нього 14,8 світлових років. Планета у цій системі усього одна, але дуже цікава. Розміром із Нептун вона рухається круговою орбітою у зоні, де можливе життя.




6. Глізе 674




     Ще один червоний карлик у сузір'ї Жертовника на відстані біля 15 світлових років. Утричі менший за Сонце він має вік у півмільярда років. Планета тут усього одна — невеликий газовий гігант у 12 разів важчий за Землю, що обертається навколо зірки менш ніж за 4 дні.




7. Глізе 876




     Цей червоний карлик у сузір'ї Водолія віддалений віл нас на 15,2 світлового року. Зірка дуже схожа на Глізе 674. Вона також утричі менша за Сонце та має вік не більш ніж півмільярда років. Планет біля неї знайдено аж чотири штуки. Перша являє собою дуже гарячу суперземлю у шість разів важчу за нашу планету. Вона обертається навколо зірки менш ніж за 2 доби. Друга планета — газовий гігант розміром приблизно із Сатурн. Він обертається приблизно у тій зоні, де можливе життя, але його орбіта є досить витягнутою. Третя планета — величезний газовий гігант, удвічі більший за Юпітер. Остання планета — також газовий гігант, але значно менший і зовсім холодний.




8. Глізе 832




     Достатньо великий червоний карлик у сузір'ї Журавля на відстані у 16 світлових років від нас. Радіус та маса зірки сягають майже половини сонячних. У цієї зірки відкрито дві планети. Уп'ятеро більша за Землю планета (скоріш за все земного типу) рухається у зоні де можливе життя, а приблизно у півтора рази менший за Юпітер газовий гігант знаходиться значно далі.




9. 82 Ерідана




     Жовта зірка трохи менша і майже на мільярд років старша за Сонце. Знаходиться майже у 20 світлових роках від нас. Досить важко побачити на небі неозброєним оком. Планет у системі три. Усі вони являють собою розжарені суперземлі. 




10. Глізе 581




     Червоний карлик у сузір'ї Терезів на відстані 20,4 світлового року. Зірка втричі менша за Сонце і досить стара. ЇЇ вік оцінюється у 8-10 мільярдів років. Історія відкриття планет біля цієї зірки найбурхливіша. У різні часи у цієї зірки нараховували до 6 планет. А дехто навіть ловив із однієї із них сигнали неприроднього походження. Щоправда зараз зникли не тільки сигнали, але і самі планети, із яких вони нібито надходили. Залишилося тільки три. Перша із планет усього вдвічі більша за Землю, однак обертається лише за 3 дні і є дуже гарячою. Друга — також досить гарячий невеликий газовий гігант у 15 разів важчий за Землю. Третя планета — уп'ятеро масивніша за Землю і знаходиться у зоні, де можливе існування рідкої води.


 


       Саме так і виглядає десятка найближчих до нас планетних систем зараз. Однак відкриття у цій галузі робляться настільки часто і несподівано, що ніколи неможливо точно сказати, через скільки місяців, чи навіть днів у цьому “рейтингу” стануться зміни.


a_burlaka: (Default)




 


     Давайте повернемося до питання про те, чому у інших країнах за останні 20 років змогли з'явитися нові галузі промисловості, а у нас все ніяк. Можна розглянути це питання на прикладі айфону. Айфон - це така чарівна коробочка, яку до нас завозять білі люди, щоб ми могли за її допомогою виходити у інтернет,  гратися у іграшки та понтуватися перед іншими. Хто собі купив айфон, нехай і китайську підробку - той молодець, хто ні - той лох.




 


     Але ми зараз не про це. Можливо хтось думає, що ті айфони ростуть на чарівних деревах. Так ось, це не так. Ті айфони роблять люди. Приблизно таким самим чином, як у нас виплавляють з руди метал,  вирощують зерно та виробляють із сировини усіляку хімію. Словом усе те, що потім на ті айфони міняється. Якщо ви вважаєте, що  усе перелічене не люди роблять, а його дивовижним чином народжує українська земля - далі не читайте.


     Так от, світ так влаштований, що ті, хто виробляє продукцію, у вартості якої більшу частину складає вартість рук та мозків, які при виготовленні її використовувалися, мають змогу продавати її набагато дорожче, ніж ті, хто свою продукцію просто зриває з дерева чи викопує з під землі. І зовсім не тому, що руки та мізки треба годувати. Просто у перших айфон є, а у других його немає і ті другі його просто із дерева зірвати не можуть. Тож за айфон чи "громову палку" якусь другі готові віддавати стільки, скільки їм скажуть перші. Причому у цьому випадку другі - це саме ми, а перші - це ті, у кого ми його купуємо. Наскільки рівноцінна ця торгівля? Один айфон коштує приблизно як 1700 кілограмів  української сталі. Іншими словами,  1 умовний грам айфону приблизно у  15000 разів коштовніший за 1 грам продукції українських меткомбінатів.




 


     Мабуть цього достатньо, щоб ви схотіли дізнатися, як вони це роблять. І я вам навіть про це розповім. Для того, щоб виробляти айфони необхідне технологія їх виробництва, технологічне обладнання та навчений персонал. Ну, ще потрібно те, із чого їх виробляти, але тут вже усе залежить від того, що ми можемо виробляти самі, а що доведеться купувати. Основа  айфону - це  електроніка. У світі білих людей круто вважається тоді, коли ти сам, узявши  те, що  викопали з під землі усілякі аборигени, чи скоріше ти сам створив у лабораторії зробив із цього готову мікросхему, яку  вже можна пускати безпосередньо на виробництво айфону. Це окрема технологія, чи навіть комплекс технологій, що пов'язані між собою. І для них також потрібна купа рук і ще більше мозків. Особливо коли у тебе ще немає обладнання для виробництва усіх цих хитрих штук. Це обладнання призначене для  роботи із матеріалами із високою точністю. З наскільки високою? Ну, 120 нанометрів зараз вважається непоганим результатом. Що таке 120 нанометрів? Якщо вважати, що 120 нанометрів - це точка наприкінці цього речення, то  людська волосина мала б тоді  діаметр як у водопровідної труби. І щоб самостійно розробити машини, які б могли працювати із таким розміром необхідно багато  років працювати людям, які розбираються у електротехніці, фізиці твердого тіла та інших нікому не потрібних науках. Причому розробити такі машини мало. Їх треба іще побудувати, для чого знадобиться інше обладнання та люди, які знають, як на ньому працювати. Необхідного обладнання немає? Тоді доведеться опуститися ще на одну сходинку нижче та знову ж таки розробити та побудувати.


     Або купити. Купівля обладнання, за допомогою якого можна такі штуки виробляти - це сам по собі дуже цікавий квест. Те, що ціна такого обладнання має непристойну кількість нулів - лише невелика частина історії. Інша справа - що  виробляють його дуже небагато компаній по всьому світу, причому далеко не всі і не все тут згодні продати в принципі. Бо виробники часто самі те обладнання розробляли-будували і навіть за нереальні гроші  не готові його продати. Крім того, просто купити це обладнання недостатньо. Його  ще десь треба встановити, дотриматися  усього, що продавець понаписував у інструкції по  використанню і навчити їм користуватися людей.




 


     Саме по собі складання пристроїв із частин, що наявні не  така важка справа. Відносно. Бо за наявності креслень та документації усе, що нам треба - це деякі інструменти, та люди, які вміють ними користуватися. Щоправда для того, щоб таких людей отримати, потрібні хоча б клуби електро- та робототехніки у  школах, чи нормальні  ПТУ, а ще краще студенти  технічних спеціальностей, які  отримують реальні знання, а не здають сесії за гроші, які вони заробили десь на будівництві. А якщо креслень та документів немає, а мі самі вигадуємо, як ще із купи деталей побудувати айфон, ось тоді - упс. Треба займатися конструкторськими роботами, застосовувати купу знань, значно більшу, ніж зазвичай має типовий ремонтник  у сервісі техпідтримки. Краще, щоб це був якийсь вчений у галузі прикладних наук, чи інший нероба.


     Але усе одно збирати із  деталей техніку - це найдешевший варіант і багато хто по ньому іде. Інша справа, що далеко не всі виробники дозволяють свої мікросхеми застосовувати як схочеш, а серед  виробників пристроїв дуже мало тих, хто безкоштовно передає усю інформацію бажаючим. Але  усі, хто хочуть чогось більшого, ніж просто робити кінцеву збірку намагаються хоч щось із того, що вони купують. створювати самі, нехай на це і іде купа грошей. Але знову ж таки, для цього потрібні люди, які вміють працювати головою. Цей шлях дійсно можна пройти і багато країн його вже пройшли. Головне, що тут треба - це вкладати. І гроші, і працю. Причому багато. Дуже багато.




 


     Але іншого шляху немає. Айфони дійсно не ростуть на деревах. Їх створюють люди, причому люди, які вміють працювати не тільки руками, але і головою. Причому інколи доводиться працювати без видимого результату купу місяців, чи навіть років. І це ще нічого. Є такі дармоїди, як науковці, які займаються фундаментальними науками. Вони можуть роками сидіти у своїх лабораторіях і витрачати незрозуміло на що не тільки гроші, але і купу дорогого обладнання. Та інколи ці вчені вибігають із своїх лабораторій із витріщеними очима і починають розповідати щось, від чого ті, що сидять із паяльниками, ті, що працюють із кресленнями та ті, хто ті креслення складають, не кажучи вже про решту публіки, тільки потилиці чухають. І тільки вчені прикладних галузей кричать "Стривай, цього ж не може бути, бо тоді буде можливо...""А ти спробуй" - кажуть представники фундаментальних наук і повертаються до своїх лабораторій гаяти час та гроші. "Прикладники" пробують і від результату інженери починають кричати "Вау! Неймовірно! Ми завоюємо весь світ!". "А що тут незрозумілого, обичний мутагєнєз? - потискають плечима робітники і берутся за паяльники. І лише ті, хто досі живе тим, що дає їм рідна земля, чи тим, що вони відібрали у лохів, які її населяють , дивуються, із якого ж чарівного дерева білі люди зірвали цю нову чарівну скриньку, у порівнянні із якою минула - просто шматок заліза.

a_burlaka: (Default)




    








     Серед багатьох речей у сфері науки, щодо яких широка громадськість знаходиться у полоні міфів присутнє і уявлення про те, що є першочерговим завданням науки і як взагалі наука працює. Це ніяка не таємниця і багато хто про це знає, але я все ж ще раз викладу це.





     Перш за все наука - це спосіб пізнання світу, об'єктивного настільки, наскільки дозволяють нам наші можливості. Саме знання є основним продуктом науки, а усі інші результати, які бувають досягнуті в процесі дослідження є другорядними. Саме тому основними є фундаментальні науки, а не прикладні. Саме тут можна отримати найбільш загальні уявлення про сутність і причини явищ, які ми можемо спостерігати у навколишньому світі. Ось що б ми не спостерігали: комету у небі, бактерії під мікроскопом, революцію на вулиці, або світло від світлодіодної лампи, для усіх цих явищ ми можемо знайти пояснення, яке б дозволяло нам передбачати можливість їх виникнення.




     Метод пояснення усіх цих явищ у науки один: побудова теорії. Теорія — це те, як ми пояснюємо групу явищ, які ми спостерігаємо. Пояснення на цьому етапі може бути будь-яким, аби тільки воно враховувало абсолютно усі відомі факти. Однак науковими теоріями вважаються тільки ті теорії, які відповідають двом умовам: 1) для них не можна вигадувати якихось сутностей, якщо факти можна пояснити без них; 2) теорія має передбачати такі ситуації, коли події мають перебігати тільки певним чином і ніяк інакше. Якщо теорія не містить нічого, без чого можна обійтися і існують такі ситуації, коли вона може виявитися невірною, то така теорія вважається гідною того, щоб нею займатися далі.




     А далі починається найцікавіше. Вчені починають спеціально шукати таких ситуацій, у яких може спостерігатися щось, що буде суперечити теорії. Найкраще — це поставити прямий експеримент. Хоча там, де прямий експеримент неможливий також діє той самий принцип: дивляться у певному місці, намагаючись знайти, або не знайти певні речі в залежності від того, що передбачає теорія. Якщо результати збігаються із передбаченням — це добре і теорію можна вважати підкріпленою доказами, якщо ні — то теж непогано, на теорію можна більше не витрачати часу. Взагалі у нас майже усі наукові знання, усі ці закони та реконструкції подій — це такі теорії, тільки дуже багато разів перевірені. Може здатися, що наука блукає у темряві і раз за разом відкидає теорії, які виявилися невірними. В якійсь мірі це дійсно так: ми не знаємо наперед, яка теорія вірна, а яка — ні. І будь-яка із теорій, що ми вже не раз перевірили, може виявитися невірною у якомусь черговому експерименті.




     Але знаєте що? У нас є купа теорій, які вже століттями ніхто не може визнати невірними, хоча вони безперервно перевіряються. Бо кожна надійно доведена теорія слугує підґрунтям для нових теорій. Теорії спираються одна на одну і кожна з них теоретично може бути спростована. Але уся ця конструкція продовжує не просто стояти, але і приростати новими теоріями.




     Саме тому, що ці теорії такі стійкі, певні галузі наукового знання, у яких їх багато, і називають фундаментальними науками. Що ж до науки прикладної, то вона також складається із теорій, тільки значно більш вузьких, які базуються на досягненнях фундаментальних наук. Так теорія радіолокатора базується на теорії радіохвиль, що можуть відбиватися від перешкод, теорія вакцин базується на теоретичному набутку мікробіології, теорія ущільнення матеріалів вібрацією ґрунтується на фізико-хімічних уявленнях. При цьому власне виробництвом локаторів, вакцин чи будівельних матеріалів вчені не займаються. І створенням таких виробництв також не займаються. Бо це вже не наука, а техніка. Теж не менш важлива сфера людської діяльності, яка саме зосереджена на отриманні кінцевого результату. І зусиль вона часто потребує не менше, ніж наука. Іноді наука та техніка працюють разом. У більшості випадків — ні.




    Зазвичай ми бачимо результат праці саме техніків (у нетехнічних галузях ці люди називаються інакше, але сутність їх від цього не сильно змінюється). Проте цього результату не було б, якби свого часу вчені, які займаються прикладною наукою не перетворили б теорію про якесь явище на практичні поради щодо досягнення за його допомогою певного результату. І такі розробки знову ж таки не були б можливими якщо свого часу вчені не займалися фундаментальними проблемами. І якщо ви спитаєте, яка із трьох складових найважливіша, то відповідь буде: важливі усі три. У найближчій перспективі найважливішою є саме техніка, однак якщо не просто виживати, а намагатися розвинутися, то без прикладної науки нікуди не дітися. Ну а фундаментальна наука необхідна у разі, коли ми плануємо розвиток на багато-багато років уперед. Тож за великим рахунком відмова від науки — це відмова від майбутнього.


a_burlaka: (Default)






Існують на світі такі цікаві тварини, як рибозмії. Нещодавно вони стали дуже популярними у інтернеті завдяки ось тій світлині, що розташована вище. Якщо вона асоціюється у вас із чимось не тим, то ось вам інша картинка із рибозмієм.








Це трохи не той рибозмій, що на першій, але треба сказати, що цих тварин взагалі налічується аж 55 видів, що мешкають по усьому екваторіальному поясу, біля берегів річок, переважно у землі. Цікавим є те, що рибозмії ані до риб, ані до змій жодного стосунку не мають. Це представники класу безногих земноводних.





Взагалі далеко не усе, що має хребет, але не має кінцівок є змією. Не зважаючи на те, що набуття кінцівок є одним із головних досягнень хребетних при виході на суходол, різні гілки еволюційного дерева намагаються позбутися лап із дивною постійністю. Розпочалися ці експерименти ще на початку карбону біля 320 мільйонів років тому, коли виник ряд аістоподів, які були цілком дуже подібні до сучасних змій, і як припускають, вели схожий спосіб життя. Проіснували вони до початку пермського періоду і вимерли близько 270 мільйонів років тому.




Треба сказати, що аістоподи були далеко не єдиними земноводними, що намагалися зменшити кінцівки, або взагалі позбутися їх у той час. Численні лінії тонкохребцевих земноводних у той час давали свої форми. Наприклад у карбоні та пермському періоді на території Північної Америки мешкали лізорофії. Тварини цього ряду зберегли рудиментарні кінцівки, однак в цілому їхнє тіло було подібне до зміїного.




Паралельно у пізньому карбоні мешкали інші не пов'язані із цими усіма земноводні — еогірніди. Вели вони переважно водний спосіб життя і загалом зберегли свої кінцівки, однак деякі їхні форми, такі як птероплакс мали тіло, що наближалося за своєю формою до вугра.




У пермському періоді після вимирання аістоподів інша група земноводних дала форми, близькі до змій. Взагалі представники ряду мікрозаврів були подібними до ящірок, або саламандр, але деякі їхні форми, макі як родина рінхонкід дало форми, подібні до змій.




Найцікавішим у всьому цьому розмаїтті є те, що жодна із цих груп не є предковою для сучасних безногих амфібій. Справа у тому, що підклас тонкохребцевих земноводних вимер у крейдяному періоді. А усі сучасні земноводні належать до підкласу безпанцирних земноводних, що з'явився у середині пермського періоду, і перші його представники нічого спільного із змієподібними формами не мали і нагадували таких ось “недожаб”. До речи хтось приберіть із української Вікіпедії із статті про сучасних безногих земноводних згадування, що вони належать до тонкохребцевих.




Що ж до сучасних безногих земноводних, то вони виникли у крейдяному періоді приблизно 100 мільйонів років тому. І вони не є єдиними групами земноводних, що мають зменшені кінцівки, або не мають їх взагалі. Деякі групи хвостатих земноводних також мають схожу будову тіла. Наприклад у підряді Salamandroidea, до якого належать звичайні тритони існує родина амфіумових, представники якого мають дуже маленькі кінцівки.




Також у цьому підряді присутня така істота як європейський протей. Він, як і його американські родичі, має цікаву форму тіла, через що його колись то за рибу приймали, то за маленького дракона.




 


Крім того існує окрема родина сиренових, представники якого мають тільки дві передні кінцівки і видовжене тіло.




Що ж до плазунів, то змії і тут не є єдиними безногими його представниками. Перш за все треба згадати окремий підряд амфісбен, які на відміну від змій не рухаються усім тілом з одного боку у інший, а ніби пересуваються всередині своєї шкіри, нагадуючи при цьому хробаків.




Дали свою версію змієподібних істот і геконоподібні. Це так звані лусконоги, що розповсюджені у Австралії та Новій Зеландії. Вони в цілому дуже подібні до змій, але на відміну від них здатні видавати досить гучні звуки.




Але мабуть найвідомішими безногими ящірками у нас є веретінниці. Частина їхніх видів має кінцівки, частина — ні, однак це не заважає усіх їх об'єднувати у одну родину. Найголовнішою відмінністю веретінниць від змій є те, що у них є повіки і слухові отвори. Наприклад на території України широко розповсюджена веретінниця ламка, або гладун.




Схожі на веретінниць і американські безногі ящірки. Однак на відміну від наших веретінниць у них немає зовнішніх слухових отворів.




Що ж до власне змій, то вони з'явилися на землі чи не останніми серед великих груп безногих тварин наприкінці крейдяного періоду. Цікаво те, що удави, найбільші зі змій та усіх сучасних безногих земноводних та плазунів одночасно є і найпримітивнішими. На відміну від інших змій у них зберіглися не тільки обидві легені, але і рудименти задніх кінцівок. Тож називати усе, у чого немає кінцівок змією неправильно.




 


a_burlaka: (Default)

 




    Мабуть серед тих тем, які вченим часто доводиться пояснювати людям, мене в найменшому ступені влаштовує те, як  у нас зазвичай пояснюють людям про Плутон. Воно ж зазвичай так починається? "Вчені позбавили Плутон звання планети, а я проти! Неможна так!" Дійсно людей дуже непокоїть, що планет у нас замість дев'яти стало вісім. Коли усі ці претензії вислуховують самі астрономи, то вони починають розповідати про визначення планети, про те, що деякі тіла обертаються по круговій орбіті і набули сферичної форми, але виявилися занадто маленькими, щоб розчистити свою орбіту від усіляких уламків.  Тому  астрономи вирішили ввести новий клас небесних тіл, які назвали карликовими планетами і до яких віднесли і Плутон.


      І це я ще дуже коротко переповів традиційне пояснення. Зазвичай людина до такого не дослуховує і ще раз перепитує:  то скільки ж у нас у Сонячній Системі планет?  8? Усе із вами вченими зрозуміло. Треба розуміти, що більшість людей  взагалі слабо уявляють собі, що таке планети.  Це щось, що  кружляє у небі. І коли цього стає менше, то виникає острах. До того ж ми маємо розуміти, що  значна частина населення не дуже відрізняє астрономію від астрології, де теж із планетами усілякі цікаві штуки виробляють. Звичайно треба популяризувати науковий погляд на це питання, але є один метод, який можна застосувати тут і зараз.


      Можна просто на питання  про кількість планет додати відповідь не "8", а "принаймні 13". Можна навіть не говорити слова "принаймні". У Сонячній системі 13  планет: 8 великих і 5 карликових. І це навіть не буде брехнею: зрештою карликові планети - це все ж планети. Ось така  відповідь напевно зацікавить нашого допитливого пересічного громадянина. Принаймні про те, як називаються  4 планети, про які він не чув він точно спитає. А у відповідь йому: Церера, Ерида, Хаумеа та Макемаке.







      Існує висока вірогідність, що людина щось чула про дослідження Церери цього року. "О! Церера! - скаже він, - це цікава планета! Добре що її зробили планетою! До речи, що там із тими яскравими плямами?" Далі як вже пощастить: може не тільки про плями розповісти вдастся, але і нормально пояснити, яка ж різниця між звичайними планетами та карликовими. Ну а якщо вже зовсім пощастить, то можна розповісти, що ж являють собою три карликові планети, назви яких наш пересічний громадянин майже напевно чув вперше. І тут головне дати коротку, але влучну характеристику.


     Наприклад про Ериду можна розповісти, що донедавна вона вважалася навіть більшою за Плутон, та й зараз її розмір оцінюють  не набагато меншим за нього. До того ж у цього тіла є супутник Дисномія. Про Макемаке можна сказати, що на  відміну від більшості транснептунових об'єктів у нього немає супутника, і це робить його мабуть найбільшим об'єктом у нашій Сонячній Системі, щодо маси якого ми  можемо робити тільки дуже загальні припущення. Ну а Хаумеа у нас взагалі нагадує яйце і до того ж має аж два супутники.


    Ось така розповідь нашому пересічному громадянину сподобається значно більше. За те, як тепер будувати гороскопи на основі 13 планет нехай голова (чи якесь інше місце) болить у астрологів. Для них нічого не шкода. Якщо 13 планет буде замало, то  кандидатів у такі на околицях Сонячної системи налічується ще  більш ніж півтора десятка.


    Взагалі якщо повернутися до питання наукової класифікації об'єктів, то можна прийти до ще більш дивних висновків. Знову ж таки  повід дає Плутон і його супутник Харон.  В усіх статтях скромно зазначається, що статус цієї пари невизначений: планета це чи супутник, чи подвійна планета. Ніхто просто не може дати тут чіткого визначення. Справа у тому, що Харон, якщо підходити прискіпливо, взагалі не обертається навколо Плутона. Він обертається навколо спільного центру мас, який  лежить поза межами Плутону. Ну добре, назвемо ми усе це подвійною планетою, буде Харон 14-ю планетою Сонячної Системи. Але тут вже виникає питання наприклад до системи Земля-Місяць. У нас же Місяць обертається також не навколо центру Землі, а навколо точки, віддаленої від нього на 4750 км, тобто на 2/3 земного радіусу. Чим ми гірші за Плутон із Хароном?







     Можна звичайно зауважити, що так можна далеко зайти. Але з іншого боку, у нас виникає трохи дурнувата ситуація із тієї точки зору, що ми наприклад теоретично можемо якусь Седну, у якої діаметр ледве до 1000 кілометрів дотягує називати планетою, хоча і карликовою, а  у п'ять разів більший за неї за діаметром Ганімед так назавжди і залишиться лише супутником тільки тому, що він обертається навколо Юпітера. При цьому у Седни чисто із фізичної очки зору  більше спільного саме із Ганімедом, ніж із Юпітером.


     Така ситуація виникає через те, що  при розділені об'єктів на класи у першу чергу дивляться не на їх фізичні характеристики, а на характер їхнього руху. Бо так астрономи звикли працювати із того часу, коли  планети були усього лише "зірками, що рухаються" і що вони собою являли було невідомо. Розмір взагалі з'явився у цій класифікації тільки тому, що  треба було якось відділити спочатку планети від астероїдів. А так планет у нашій Сонячній системі - кілька сотень тисяч, а можливо і кілька мільйонів. З іншого боку, якщо ми спитаємо, як планети відрізняються від зірок, то тут лінію розмежування чомусь проводять саме за фізичними властивостями самих об'єктів. Якщо червоний або коричневий карлик обертається навколо зірки, то ніхто не подумає назвати його планетою. У той самий час планета, викинута за межі рідної системи так і залишається планетою. Можливо і щодо менших об'єктів слід відмовитися від традиційної класифікації і  створити якісь нові класи. І я вже майже бачу заголовки газет: "Астрономи відмінили планети та супутники. Громадськість вимагає їх повернути!". Тож простору для пояснень залишиться ще дуже і дуже багато.





a_burlaka: (Default)

Оскільки знову у нашому суспільстві виникла тема ГМО, то нагадую основні факти, що стосуються цієї проблеми.
1. Усі живі організми включно із людьми, тваринами, рослинами та грибами складаються із клітин. Кожна жива клітина будь-якого організму містить у собі особливу молекулу - дезоксирибонуклеїнову кислоту (ДНК), яка там існує у вигляді довгого ланцюжка із окремих елементів - нуклеотидів.
2. Яблуко, шматок свинини, огірок, лісові горіхи, шпроти у консервній банці складаються із клітин, отже завжди містять у собі ДНК. Мінеральна вода, цукор, рослинна олія, крохмаль, пеніцилін клітин у своєму складі не містять. Значить і ДНК ані природньої, ані неприродньої містити у своєму складі не можуть
3. ДНК визначає розвиток будь-якого організму. Зміна тих його властивостей, що передаються нащадкам, будь то чи цуцики, чи насіння можливо тільки за умов зміни у ДНК. Усі культурні породи рослин та тварин з'явилися внаслідок того, що люди ретельно відбирали організми із випадковими змінами у ДНК та давали їм розмножитися. Інколи це відбувалося настільки грубими методами, що значна частина рослин у нас є справжніми генетичними монстрами - із кількома наборами генів, що одночасно існують у одній клітині.
4. Метод штучного відбору організмів є вкрай низькопродуктивним. Це довго і не завжди вдається отримати те, що треба. А сільське господарство традиційно потерпає від купи факторів: картоплю їсть колорадський жук, пшеницю гне вітер, зернові не виносять клімату певних країн. Ось щоб усі ці питання вирішити раз і назавжди люди переважно і застосовують точний метод безпосередньої зміни нуклеотидів у ДНК, який і приводить до появи того, що зазвичай називають ГМО.
5. ГМО - це не тільки фрукти і овочі. Це ще і численні бактерії, які виробляють різноманітні ліки, наприклад пеніцилін та інсулін. При цьому самі ліки не можуть у принципі містити змінену ДНК. Це хімічні сполуки, структура яких не змінюється від того, яким шляхом вони отримані.
6. Організми, які модифіковані прямим переносом генів ніяк не відрізняються від тих організмів, у яких ті самі гени змінені шляхом відбору.
7. Гени із генномодифікованої їжі ніяк не можуть вплинути на нас, бо вони нічим не відрізняються від тих генів, що містяться у нашій звичайній їжі, які на нас не впливають.
8. Проведено купу досліджень щодо впливу ГМО на живих істот. Жодне із них не підтвердило небезпеку цієї їжі. Щодо усіх досліджень, які наводяться як доказ шкідливості ГМО доведено, що усі вони є помилковими, або нечесними.
9. Без ГМО багато хто із людей може померти, бо значна частина ліків зараз виробляється тільки застосуванню генетично змінених бактерій.
10. Сільське господарство України поступово відстає від інших країн через те, що у нас не вирощуються нові сорти, які отримані саме за методом штучного переносу генів.
11. Єдиний спосіб гарантовано захистити себе від потенційно небезпечних генетично модифікованих організмів, які можуть потрапити до нас зза кордону може бути тільки розробка власних сортів генетично модифікованих тварин та рослин для чого у державі постійно мають працювати профільні наукові установи.
a_burlaka: (Default)
Оскільки у мене несподівано запрацював ЖЖ маю змогу усіх сповістити про те, що цей журнал вже не актуальний. Блоги на Дрімі та у ЖЖ залишаються, але я сюди більше постити не буду. Нові тексти розташовиватиму на http://o-burlaka.blogspot.com/
Розповсюджувати буду через фейсбук та вконтакт, тож шукайте мене там.

Profile

a_burlaka: (Default)
a_burlaka

August 2016

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
2122232425 2627
28 293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 02:32 pm
Powered by Dreamwidth Studios